Розділ 19. Роман

Я приїхав додому з квітами на задньому сидінні. Іра наполягла, щоб я забрав хоча б ті, що подарували мої родичі; решту ресторан обіцяв доставити завтра. Поставив машину біля під’їзду й набрав Олю ще раз. Виклик закінчився без відповіді.

У ресторані я сказав дітям їхати додому. Іра хотіла шукати матір, Андрій — повернутися до документів і зрозуміти, що саме в них написано. Я відповів, що спершу поговорю з Олею сам. Жоден із них не сперечався. Можливо, вони просто не хотіли більше бути в одній кімнаті зі мною.

Квартира була темна. Я ввімкнув світло в передпокої, поставив квіти на підлогу й покликав Олю, хоча бачив, що її взуття немає. На кухні шухляда, яку я полагодив учора, висувалася рівно. Я машинально відкрив її по ножиці, щоб зрізати стрічки з букетів. Ножиці лежали на місці. Знайшов вази, налив води, розставив квіти так, щоб вони не заважали на столі.

Телефон знову набрав Олю. Цього разу я дочекався кінця гудків. На екрані лишився час попередніх викликів: один із машини, два з ресторану, ще один уже тут. Я відкрив повідомлення й написав, що приїхав додому. Додав: «Скажи, де ти. Я не прийду без дозволу». Прочитав і стер останнє речення. Воно звучало так, ніби між нами вже встановили правила, а я ще не погодився, що вона пішла. Надіслав тільки перше.

Оля могла поїхати в готель, щоб не слухати мене сьогодні. Вона мала на це право. Я хотів знати, чи вона дісталася безпечно. Уже збирався написати це окремо, коли помітив на дверцятах холодильника порожнє місце. Там висів її список покупок, притиснутий магнітом із нашої поїздки до Праги. Магніт залишився. Список вона зняла.

Я пішов у спальню. З першого погляду там нічого не змінилося. Ліжко застелене, на комоді стояв годинник, який їй давно треба було віддати в ремонт. Я ввімкнув світло біля шафи. Олина половина була не зовсім порожня: лишилися пальта, кілька суконь, які вона рідко вдягала, старі коробки з взуттям. Але щоденних речей не було. Я знав, де висить її улюблений сірий светр, бо постійно зачіпав його рукав, дістаючи власні сорочки. Тепер там виднівся проміжок.

Висунув шухляду комода. Оля забрала білизну й прикраси, які носила. На дні лежала маленька коробка з ґудзиками та шпильками. Вона не збиралася тут нашвидкуруч після ресторану. Вона мала час вирішити, що взяти.

Я зачинив шухляду й пішов до її кабінету. На столі залишилися лампа і підставка для ручок, але ноутбука не було. Зникли папки з рукописами, блокноти, до яких мені не дозволялося торкатися, одна фотографія з полиці. На полицях лишилися книжки. Я спробував згадати, яка саме фотографія стояла між ними, і не зміг. Після всіх років у цьому домі я дивився на порожній прямокутник пилу й не знав, що вона забрала звідти.

У ресторані я подумав, що вона хоче мене покарати. Прийшла з готовими паперами, дочекалася кінця вечора й пішла так, щоб я не міг відповісти. Вдома я збирався дочекатися її дзвінка і нарешті пояснити, як усе сталося. Я навіть устиг вирішити, що говоритиму спокійно, бо діти вже бачили достатньо.

Тепер я стояв у кабінеті, з якого вона вивезла роботу, і намагався зрозуміти, коли саме це зробила. Я бував удома щовечора. Питав, чи допомогти з рукописом. Учора лагодив шухляду, доки вона складала ложки. Оля прибирала своє життя з квартири частинами, а я цікавився, чи зручно їй тримати ліхтарик.

У коридорі задзвонив телефон. Я поспішив до нього, певний, що побачу її ім’я. Дзвонила Іра.

— Ти знайшов маму?

— Ні. Вона забрала речі.

Іра мовчала так довго, що я перевірив, чи не обірвався зв’язок.

— Які речі?

— Із шафи. Із кабінету. Вона все підготувала заздалегідь.

— Може, вона поїхала до Тараса?

— Тарас не приїхав навіть на свято. Вона б не поїхала до нього, не попередивши.

Вимовивши це, я вже не був певен. Сьогодні я помилився щодо значно важливішого: думав, що розумію, як Оля поводитиметься, якщо дізнається. Іра запитала, чи варто подзвонити братові. Я сказав не робити цього. Тарас був на місії, а ми поки навіть не знали, де Оля.

— Я сама наберу маму зранку, — сказала Іра.

Я хотів попросити її спробувати зараз. У мене Оля не брала слухавку; доньці могла відповісти. Але Іра вже дзвонила їй після ресторану. Якби отримала відповідь, сказала б мені. Я побажав їй дістатися додому й закінчив розмову.

На кухні квіти стояли у вазах на столі й підвіконні. Оля не любила, коли всі букети збирали в одній кімнаті, — казала, що тоді неможливо сісти вечеряти. Я взяв одну вазу й відніс у вітальню. Повернувся по другу, але зупинився біля порожнього місця на холодильнику.

Мені знову захотілося зателефонувати. Я взяв телефон і відкрив нашу переписку. Востаннє Оля відповідала мені вчора: просила купити хліб. Я приїхав із хлібом і грушами. Вона встигла розкласти покупки, повечеряти зі мною, показати стару фотографію дітям, а наступного вечора виїхала з дому.

Я набрав: «Я бачу, що ти забрала речі». Повідомлення виглядало безглуздо. Стер його й поклав телефон екраном угору на стіл, щоб не пропустити її відповідь. Потім сів поруч із квітами. У спальні ще лежала її піжама — я помітив її, коли відчиняв шафу. Я майже підвівся перевірити, чи справді вона там. Залишився сидіти: навіть якщо піжама лишилася, Оля від цього не повернеться.

Слова від автора
Ця історія для мене особлива, і мені дуже цінно, що ви проживаєте її разом зі мною. Дякую за кожен коментар (я з неймовірним задоволенням усе читаю!) і кожну зірочку! Підпишіться на мою сторінку, щоб першими дізнатися про нові книги. Буду рада бачити вас і далі ❤️