Розділ 17. Ольга

Зранку Тарас надіслав голосове повідомлення. Йому не вдалося приїхати, і він попросив не слухати запис при інших, бо хотів привітати мене окремо. Я вийшла на балкон. Поки він говорив, за моєю спиною Роман шукав у шафі краватку й запитував, чи личить вона до піджака.

Тарас перепросив, що не буде за столом. Розповів, як у дитинстві я дозволяла йому читати перед сном довше, якщо він обіцяв не заснути з лампою, і додав, що жодного разу тієї обіцянки не дотримав. Наприкінці попросив зателефонувати завтра, коли мине метушня. Я відповіла, що люблю його і зателефоную. Усередині Роман усе ще стояв перед дзеркалом із двома краватками. Я вибрала темнішу.

До ресторану ми приїхали першими, але Іра вже була там. Вона перевіряла картки з іменами на столі й давала вказівки офіціантові. Побачивши мене, відклала список гостей і міцно обійняла.

— Ти гарна, — сказала вона. — Тільки не дивись на торт завчасно.

— Він стоїть посеред зали?

— Ні. Але ти здатна знайти його навіть у холодильнику ресторану.

Вона була у сукні, яку показувала мені на фотографії. Колір їй справді пасував. Я поправила тонкий ремінець на її плечі, що перекрутився під пальтом. Іра завмерла на мить, щоб я закінчила, потім знову побігла до офіціанта. За кілька хвилин прийшов Андрій із великою коробкою. Подарунок поставив під столом, обійняв мене й оголосив, що сьогодні не говоритиме про роботу. Роман, який саме підійшов до нас, відповів, що це найкращий подарунок із можливих.

Гості приходили поступово. Мої подруги, кілька людей із видавництва, давні друзі Романа, родичі. Хтось приніс квіти, хтось книжку, яку я нібито мусила прочитати негайно. Я віталася, дякувала, запитувала про дітей і відпустки. Одній із подруг довелося двічі розповісти, куди її син вступив учитися. Перший раз я слухала й водночас дивилася, як Андрій допомагає Ірі пересадити гостей, щоб усім вистачило місця.

Іра торкнулася його ліктя, показала на два вільні стільці. Андрій кивнув. Так вони робили все життя: розуміли одне одного посеред шуму, не завершуючи речень. Я завжди любила спостерігати за цим. Сьогодні уявила, скільки таких розмов між ними було за останні три роки. Можливо, про Лізу вони майже не говорили. Їм і не потрібно було.

Коли ми сіли до столу, Роман підсунув мені стілець. На моєму місці лежала картка з написом «Ольга». Я провела пальцем по краю цупкого паперу. Праворуч сидів Роман, ліворуч Іра. Навпроти Андрій уже просив замінити йому напій.

Перший тост сказала моя подруга. Вона згадала, як ми познайомилися на літературному заході, де я запізнилася на власний виступ, бо переплутала залу. Усі засміялися, і я теж. Вона говорила про книжки, які я написала за цей час, про наші довгі прогулянки й про те, що я вмію вислухати її найгірші ідеї, а потім чесно сказати, чому вони погані. Мені захотілося підійти до неї й обійняти ще раз. Цей вечір складався не лише з людей, від яких я збиралася піти.

Потім слово взяв Роман. Іра підняла телефон, готова зупинити його, якщо перевищить дозволені три хвилини. Він помітив це, поклав руку на серце й пообіцяв бути коротким.

Роман розповів про наш перший спільний Новий рік. У старій квартирі зламалося опалення, Тарас захворів, а я всю ніч дописувала текст, який мала здати вранці. Він заварював чай і носив його мені, доки не закінчився цукор. Цю історію я чула багато разів. Сьогодні він згадав, що тоді вперше прочитав мій текст і попросив дозволу прочитати наступний.

— Мені здається, я досі чекаю наступний, — сказав він і повернувся до мене. — З днем народження, Олю.

Люди підняли келихи. Я подякувала йому. Роман не вигадав жодного слова: опалення справді зламалося, Тарас мав температуру, а він сидів біля мене до ранку. Я не могла відкинути той Новий рік разом із його теперішньою брехнею. Роман нахилився й поцілував мене в скроню. Я не відсторонилася.

Після основної страви він дістав подарунок. Невеликий футляр я спершу прийняла за коробку з прикрасою, але всередині лежала стара авторучка в темному корпусі. Я впізнала її відразу. Багато років тому я купила її на свої перші помітні гонорари й носила всюди, доки не зламався механізм. Роман зберіг її, знайшов майстра й полагодив.

— Я думала, ти її викинув, — сказала я.

— Ти б мені цього не пробачила.

Він мав рацію. Я вийняла ручку, покрутила між пальцями й перевірила перо на внутрішньому боці картки з моїм ім’ям. Чорнило лягло рівною лінією. На мить я забула, що за столом сидять гості. Роман дивився на мою руку й чекав, чи сподобався подарунок.

— Дуже, — сказала я. І це теж була правда.

Іра покликала всіх до торта. Андрій допоміг їй принести коробку з подарунком: там був альбом із сімейними фотографіями та місцем для нових. Я погортала перші сторінки, впізнаючи обличчя на знімках, яких раніше не бачила. На одному ми з Романом стояли посеред кухні в старій квартирі. На іншому всі троє дітей сиділи на підлозі біля ялинки. З останньої сторінки визирав порожній куточок для фотографії з сьогоднішнього вечора.

Іра обійняла мене зі спини й поклала підборіддя мені на плече. Андрій став поруч, щоб сфотографувати нас. Роман підійшов із другого боку, і хтось із гостей попросив його теж стати ближче. Ми всі помістилися в кадрі. Я чула, як Іра просить брата не знімати знизу, як Роман питає, куди подіти келих. Потім телефон клацнув.

За столом знову заговорили, офіціант різав торт, подруга кликала мене подивитися ще один подарунок. Я поклала альбом поряд із собою. На обкладинці було наше прізвище. Якби я не знала про фотографії в папці детектива, мені захотілося б поставити сьогоднішній знімок на першу сторінку. Я подивилася на Іру, Андрія й Романа, які сперечалися, кому дістанеться шматок із написом, і зрозуміла, що тепер цей кадр зберігатиме інший вечір, ніж той, який вони бачать.