Розділ 16. Ольга

Напередодні ювілею Роман вирішив полагодити кухонну шухляду. Вона заїдала вже кілька місяців. Я навчилася піднімати її за ручку, перш ніж потягнути, і давно перестала помічати незручність. Він узяв викрутку, висипав ложки на стіл і покликав мене потримати ліхтарик.

— Можна завтра? — запитала я.

— Завтра в мене інші обов’язки.

— Які саме?

— Мене попередили, що жодної промови довше трьох хвилин.

Іра все-таки змусила його скоротити текст. Роман кілька вечорів ходив із телефоном по квартирі, читаючи чернетку то в коридорі, то на балконі. Мав звичку репетирувати вголос усе, що збирався сказати перед людьми, а потім удавати, ніби говорить без підготовки. Я впізнавала окремі слова крізь зачинені двері. Сьогодні він поклав телефон екраном донизу й зайняв руки шухлядою.

Я посвітила йому на кріплення. Роман попросив трохи вище. Потім ще вище. Нарешті забрав у мене ліхтарик і затиснув його між плечем та щокою.

— Я думала, моя допомога тут незамінна.

— Вона дуже цінна. Просто не технічна.

Ложки лежали на столі поруч із двома штопорами, старими батарейками й ключем, від якого ніхто з нас не пам’ятав замка. Я почала складати все окремо. Роман знайшов причину несправності за кілька хвилин: гвинт розхитався, напрямна змістилася. Він підкрутив її, вставив шухляду й тричі перевірив, як вона рухається.

— Тепер можна викидати половину цього добра, — сказав він.

— Ти щороку пропонуєш викинути ключ. Щороку ми згадуємо, що не знаємо, від чого він.

— Колись викинемо, а наступного дня знайдемо двері.

Я поклала ключ назад у шухляду. Батарейки віднесла до пакета для утилізації, зайвий штопор лишила. Він належав Тарасові й досі не повернувся до нього після якогось сімейного обіду. Роман дивився, як я розкладаю речі, а потім прибрав інструменти й помив руки. На кухні запанував звичайний вечірній безлад, який ніхто з гостей завтра не побачить.

Іра просила нас не вечеряти важким. Вона хвилювалася за ресторан так, ніби ми могли передумати в останню мить через суп удома. Роман дістав із холодильника сир, помідори й залишки вчорашньої запіканки. Я поставила чайник. Ми рухалися по кухні, не питаючи одне одного, де що лежить. Він відступив, перш ніж я відчинила шафку над його плечем; я дістала дві тарілки, доки він різав хліб. За роки в нас з’явився порядок навіть у тому, як заважати одне одному.

— Тарас написав? — запитав Роман.

— Сьогодні ні. Учора сказав, що спробує приїхати. Він досі не знає напевно.

— Я зранку ще подзвоню йому.

Я кивнула. Роман знав, як сильно я хочу побачити сина завтра, і не став говорити, що той має лишитися на роботі, якщо його там потребують. Сам він теж скучив. Коли Тарас приїздив, вони зазвичай уже наступного дня їхали дивитися якесь будівництво. Я жартувала, що для розмови їм необхідні каски. Після повернення обидва намагалися пояснити мені те саме, перебиваючи один одного.

Роман поставив переді мною тарілку й побачив, що я дивлюся на нього.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся, коли помічаєш, що я з’їв останній шматок сиру.

— Ти з’їв?

Він заглянув у холодильник, перевірив і урочисто повідомив, що сир ще є. Я взяла виделку. Було б легко посваритися через його вигадані виправдання, через промову або через те, що він вирішив лагодити шухляду саме сьогодні. Звичайні сварки завжди закінчувалися тим, що хтось із нас ставив чайник.

Після вечері Роман пішов по запрошення, яке Іра залишила для нас. Хотів звірити час. Повернувся з ним і старою фотографією, що застрягла в ящику передпокою. На знімку ми стояли біля машини, навантаженої дитячими речами. Тарас тримав у руках м’яч, а двійнята, ще малі, сиділи в автокріслах і не хотіли фотографуватися.

— Пам’ятаєш цю поїздку? — запитав Роман.

— У нас дорогою зламався кондиціонер.

— І ти три години співала, бо Іра плакала.

— Я співала хвилин десять. Решту часу погрожувала тобі, що повернуся потягом.

Він засміявся й сів ближче, щоб ми обоє бачили фотографію. Я пам’ятала спеку в машині, розсипане печиво під ногами, Тарасові запитання про те, скільки ще їхати. Пам’ятала й те, як Роман зупинився біля дороги, купив усім холодної води і вперше за день сказав, що ми нікуди не поспішаємо. Тоді мені здавалося, що він може владнати будь-яку халепу, навіть якщо сам у ній винен.

— Треба показати дітям, — сказав він. — Іра напевно скаже, що ми навмисне зберегли найгірше її фото.

Він поклав знімок біля свого телефона. Я не заперечила. Діти приїдуть завтра; можливо, він і справді покаже. Я спробувала уявити, як Іра візьме фотографію й сміятиметься з власного обличчя, як Андрій сперечатиметься з Тарасом про той зламаний кондиціонер. Усе це ще могло відбутися.

Коли ми збирали зі столу, Роман помітив у мене на пальці маленький поріз від краю упаковки. Він дістав пластир із кухонної шафки й простягнув мені. Я взяла його, але наліпити рівно не змогла; Роман забрав пластир назад, обережно загорнув довкола пальця й притиснув краї. Робив він це зосереджено, хоча подряпина була крихітна.

— Готово, — сказав він. — Завтра не мучитиме.

Я подякувала. Роман пішов перевірити промову, а я залишилася на кухні помити тарілки. Нова напрямна тихо ковзнула, коли я відчинила шухляду по рушник. Усе працювало. Я витерла руки й подивилася на пластир, який він щойно наклеїв. Завтра доведеться зняти його перед святом.