Розділ 15. Ліза

За тиждень до ювілею Ольги я попросила режисера знайти мені заміну. Не на всі вистави — поки лише на ті, що стояли в розкладі через два місяці. Він спершу сказав, що рано, потім подивився на мене уважніше й пообіцяв поговорити з іншою акторкою.

Я вийшла зі службового входу. На сходах сиділа Іра й дописувала комусь повідомлення. Побачивши мене, вона посунула сумку, звільняючи місце поруч.

— Не зайнята? — запитала вона.

Я сіла. Іра приїхала узгодити з театром програму на наступний сезон, але засідання затягнулося. Вона скаржилася, що всі погоджуються на зустрічах, а потім надсилають листи з новими умовами. Я знала, як це буває: за останній місяць наш розклад міняли стільки разів, що паперова копія в гримерці застарівала раніше, ніж її встигали повісити.

— Ти сказала режисерові? — запитала Іра, кивнувши на мою теку з текстом.

— Що потрібна заміна. Причину він і сам зрозумів.

— Добре. Хтось має знати завчасно.

Вона розгорнула пляшку води й подала її мені. Іра не питала, як я почуваюся, щойно бачила мене. Якщо помічала, що я втомлена, просто пропонувала сісти або приносила воду. Ця турбота з’явилася між нами поступово. Після того як вона дізналася про нас із Романом, я довго не могла навіть привітатися з нею без думки, що вона має право мене ненавидіти.

— Як підготовка до свята? — запитала я.

Іра відкинула голову до стіни.

— Квіти затверджені. Торт теж. Тато вже тричі переписав промову. Я попросила маму вибрати між двома запрошеннями, а тепер вона, здається, підозрює, що я здатна влаштувати їй весілля замість дня народження.

Я всміхнулася. Іра розповідала про святкування часто; я знала назву ресторану й кількість гостей, хоча мене, звісно, там не буде. Ми з Романом говорили про цю вечерю обережно. Він хотів провести її з Ольгою так, як обіцяв багато років, а після неї нарешті почати розмову про розлучення. Я прийняла це рішення. Мені самій здавалося жорстоким повідомляти людині про розрив за кілька днів до п’ятдесятиріччя.

— Вона рада? — запитала я.

— Святу? Думаю, так. Мама не любить, коли ми піднімаємо галас, але цього разу погодилася на ресторан.

Іра говорила про Ольгу легко. Відповідала на її повідомлення при мені, іноді розповідала, над чим та працює. Я слухала й намагалася уявити жінку, яка давно знає, що її шлюб закінчився, але все одно приймає від чоловіка подарунки й дозволяє йому виголошувати промову. Роман казав, що вони обидва звикли до спільного життя і не хотіли робити розрив публічним, доки це зачіпало дітей та роботу. Тепер діти були дорослі. Залишався проєкт — і свято.

— Іро, — сказала я, — твоя мама знає, що після ювілею тато хоче з нею поговорити?

Вона закрутила пляшку.

— Він сам сказав, що хоче зробити це після свята.

— Я питаю не про нього.

Іра подивилася на мене. Її обличчя змінилося зовсім трохи. Я добре знала цей погляд із робочих зустрічей, коли їй ставили запитання, на яке ніхто не підготував відповіді.

— Про точний день вона навряд чи знає, — сказала Іра. — Вони мають вирішити це між собою.

Я кивнула. Я й сама повторювала ці слова. Вони допомагали, коли хотілося запитати Романа, чому він знову відклав розмову або чому не ночує в мене в ті дні, коли вдома, за його словами, лише ділить простір із дружиною. Я знала, що не бачу їхнього життя цілком. Іра теж не бачила.

— Я не хочу робити їй боляче, — сказала я.

Іра повернулася до мене всім корпусом.

— Я знаю. Якби думала інакше, ми б зараз не сиділи поруч.

Мені стало легше від її відповіді. Іра знала Ольгу, а мене бачила зблизька останні три роки. Можливо, її слова щось важили. Я хотіла в це повірити й тому не запитала, чи розповідала вона матері про мене. Доти я вважала, що це справа Романа; після Іриного «вони мають вирішити між собою» промовчати стало ще простіше.

— Я раніше злилася на вас обох, — додала вона. — Дуже. Але злість не поверне мамі шлюб, якщо між ними його давно немає.

— Роман так каже?

— Не тільки він. Я бачу, як вони живуть.

Іра відвела погляд до вулиці. Біля службового входу зупинилося таксі, з нього вийшла жінка з пакунком сценічного взуття. Ми привіталися з нею і почекали, поки двері зачиняться.

Я могла б запитати Іру, що саме вона бачить. Про що Ольга говорить за вечерею, чи планує щось разом із Романом, чи чекає, коли він повернеться додому. Такі запитання здавалися втручанням у чуже життя. Зручна межа: я давно переступила значно важливішу, зате берегла цю.

— Після свята все стане зрозуміліше, — сказала я.

— Так. А тобі зараз треба думати про себе й дитину.

Іра підвелася.Їй дзвонили з фонду. Я залишилася на сходах, доки вона закінчувала розмову. Потім вона швидко обійняла мене на прощання й побігла до машини. Я дістала телефон. Роман писав, що заїде ввечері, якщо не затримається на роботі.

Іра сказала, підготовка йде добре, — відповіла я. Ти точно поговориш з Ольгою після свята?

Відповідь прийшла, коли я вже зайшла в гримерку.

Так. Я ж обіцяв.

Я перечитала її й поклала телефон у сумку. На дзеркалі висів новий розклад вистав. Я знайшла дати, на які попросила заміну, і позначила їх ручкою. З цим питанням я могла щось зробити вже сьогодні.