Розділ 14. Ольга

Іра привезла зразки запрошень у неділю. Розклала їх на кухонному столі між чашками й попросила вибрати папір. На одному моє ім’я було надруковане великими літерами, на другому майже губилося серед квітів. Я вибрала перший. Іра радісно прибрала другий до теки, ніби за цим рішенням стояли довгі переговори.

— Ти ж казала, що не хочеш галасу, — сказала вона. — Тому тільки вечеря. Без фотографа, без ведучого. Я навіть татові пояснила, що виступати з промовою можна лише після узгодження зі мною.

— Смілива жінка.

— Він уже двічі надіслав мені чернетку.

Іра показала телефон. У повідомленні від Романа був довгий текст, початок якого я встигла прочитати: «Коли я вперше побачив Олю…» Я відвела погляд. Іра гортала нижче, коментуючи, що він знову зібрався розповісти історію про наш перший спільний Новий рік. Вона сміялася, бо чула її на кожному великому святі.

Я теж колись сміялася. Роман справді повторював деякі історії, але щоразу додавав нову дрібницю. Іра сердилася, що він прикрашає минуле. Я знала, які подробиці він вигадав, а які запам’ятав краще за мене.

— Ти з ним багато бачилася останнім часом? — запитала я.

— З татом? Так. Через ресторан і фонд. А що?

— Просто питаю.

Вона взяла запрошення й почала перевіряти, чи правильно надрукована дата. Могла б сказати, що бачила його з Лізою. Могла б запитати, чи я знаю про них. Я сиділа навпроти й залишала їй час. Іра взяла ручку, поставила ледь помітну риску біля рядка з адресою ресторану та заговорила про паркування.

Я не знала, чого чекала. Вона вже три роки мала нагоду поговорити зі мною. Одне запитання над запрошенням навряд чи змінить її рішення. Але коли Іра підвелася налити нам чаю, я все одно відчула розчарування.

Пізніше того ж дня Андрій приїхав забрати Романові папери, які той залишив удома. У передпокої він роззувся, хоча запевняв, що забіжить лише на хвилину, й одразу пішов до кухні шукати щось поїсти. Я знайшла документи в кабінеті. Поки спускалася, чула, як він відчиняє холодильник.

— Сідай, — сказала я. — Я зроблю тобі бутерброд.

— Я сам. Ти ж знаєш, як я люблю.

Знав він теж: узяв хліб, сир і банку гірчиці. Розповів, що останні дні не вилазить із переговорів, бо великий проєкт нарешті наближається до завершення. Роман доручив йому підготувати частину рішень самостійно. Андрій говорив стримано, але я бачила, як це для нього важливо.

— А як ви з батьком узагалі? — спитала я.

Він перестав різати хліб.

— У сенсі?

— Багато працюєте разом. Не сваритеся?

— Сваримося. Через кошториси переважно. Але зараз домовляємося швидше.

— Тільки через кошториси?

Андрій поклав ніж. Я була готова, що він запитає, чому мене цікавить їхня розмова, і тоді доведеться вирішувати, чи казати правду першою. Але він усміхнувся куточком рота.

— Мамо, якщо тато скаржився, що я впертий, він перебільшує. Учора я поступився йому аж двічі.

Я усміхнулася у відповідь. Він доїв бутерброд, помив за собою тарілку й забрав теку. На виході обійняв мене однією рукою, бо другою тримав папери. Я не втримала його. Коли двері зачинилися, побачила на дошці шматок хліба, який він забув прибрати, і поклала його в пакет.

За кілька днів Іра попросила мене зустрітися в місті. Вона хотіла показати, які квіти домовилася поставити на столи. Я сказала, що довіряю їй, але вона наполягла: мовляв, потім я звинувачу її в тому, що святкувала день народження серед «похоронних букетів». Ми зустрілися біля квіткової майстерні, посперечалися про колір і пішли обідати. Іра дивилася на мене поверх меню довше, ніж зазвичай.

— Ти якась виснажена, — сказала вона. — Правки досі мучать?

— І вони теж.

— Тобі треба кудись поїхати після дня народження. Самій. Хоч на тиждень.

— Самій?

— Так. Без тата, без нас, без книжки. Ти весь час підлаштовуєшся під чиїсь плани.

Я опустила меню на стіл. Іра говорила щиро; я бачила, як вона намагається мені допомогти. На її телефоні лежала моя відповідь про ресторан, удома, напевно, вже чекали зразки карток для гостей. Вона подбала про сотню дрібниць, щоб я могла провести один вечір без клопоту, і не помічала, як старанно керує тією частиною мого життя, про яку я не знаю.

— Може, тобі час більше думати про себе, мам, — сказала вона.

Офіціантка підійшла прийняти замовлення. Я попросила суп. Іра вибрала салат і стала розповідати, що знайшла для мене готель біля моря. Я запитала, чи там є балкон. Вона відкрила фотографії, показала номер і заходилася з’ясовувати, чи можна бронювати на тиждень після свята.

Я майже сказала: Я знаю про Лізу. Майже запитала, чи не тато порадив їй відправити мене подалі на якийсь час, але я не мала підстав приписувати Ірі й це. Вона завжди вважала, що поїздки допомагають, коли я застрягаю в роботі. Тепер навіть її звичайну турботу я перевіряла на прихований зміст.

— Не бронюй поки, — попросила я. — Я подумаю.

Після обіду Іра повернулася до фонду, а я залишилася за столиком допити чай. На екрані телефона було повідомлення від адвоката: документи, про які ми домовилися, готові до перегляду. Я відповіла, що приїду завтра. Потім відкрила чат з Ірою. Вона вже надіслала ще три фотографії готелю й підписала останню: «Тут тобі точно сподобається».

Я написала їй подяку. Вона не знала, наскільки близько підійшла до мого рішення поїхати, і як мало мала до нього стосунку.