Розділ 13. Ольга

Тарас зателефонував, коли я розкладала документи по теках. На екрані з’явилося його фото: він стояв у кепці посеред незнайомої вулиці й мружився від сонця. Знімок був дворічної давнини. Він давно обіцяв надіслати новий, але щоразу згадував про це в місцях, де зв’язку ледь вистачало на розмову. Я прийняла виклик і притиснула телефон плечем до вуха.

— Ти зайнята? — запитав він замість привітання.

— Перекладаю папери з однієї купи в іншу. 

— Тоді я вчасно. Можу морально підтримати.

Він сміявся, але голос звучав стомлено. Позаду хтось покликав його на ім’я, загриміли двері машини. Тарас попросив зачекати й відійшов туди, де було тихіше. Я поклала ручку на стіл. Переді мною лежала тека з його дитячим малюнком, знайденим серед старих рахунків. Я так і не сфотографувала його для сина.

— Як ти? — запитала я, коли він повернувся.

— Нормально. Вчора закінчили з перевезенням, сьогодні ще розбираємо залишки. Завтра, сподіваюся, зможу виспатися.

Він не говорив докладно про роботу, поки був на місці. Зазвичай ми починали зі звичайних речей. Цього разу він спитав, чи я купила нову кавоварку, про яку скаржилася минулого місяця. Я сказала, що стара досі працює, якщо добре попросити. Тарас запропонував приїхати й попросити її сам.

— Ти збираєшся приїхати? — запитала я.

— На день народження хочу. Тільки поки не обіцяю. За тиждень знатиму, чи мене відпустять.

Я знала про його плани. Іра вже писала йому щодо вечері, але просила не казати мені, який подарунок вони задумали. Я вдавала, що не здогадуюся, — так було зручніше для обох. Зараз мені захотілося сказати, щоб він не витрачав сили на дорогу. Щоб відпочив після місії, а ми побачимося пізніше. Але за місяць усе зміниться, і я не знала, коли зможу сказати йому про це сама.

— Я буду рада, якщо вийде, — відповіла я.

Тарас на мить замовк.

— У тебе точно все добре?

Мабуть, він почув щось у моєму голосі. Я подивилася на папери, розкладені по столу. Тут був перелік рахунків, копія заповіту, нотатки після зустрічі з адвокатом. Поруч лежав рукопис, до якого я майже не торкалася від дня презентації. Якби Тарас зараз стояв у дверях, я не змогла б сховати все це одним рухом.

— Втомилася від правок, — сказала я. — Агент вирішив, що середина роману йому подобається набагато менше, ніж початок.

— А тобі?

— Сьогодні мені не подобається весь роман.

Він тихо засміявся. Ми говорили про мої книжки з його дитинства: спершу він запитував, чи можна залишити в рукописі персонажа, який йому сподобався, потім став сперечатися зі мною про фінали. Тарас рідко просив щось змінити. Частіше хотів знати, чому я написала саме так. Я любила ці розмови, навіть коли сердилася на його запитання.

— Відклади до завтра, — порадив він. — Ти ж сама мені казала не вирішувати важливого після двох годин сну.

Я мало не відповіла, що важливі рішення вже ухвалила. Слова дійшли до язика й там зупинилися. Тарас стояв десь далеко, після важкого дня, сподіваючись завтра виспатися. Я могла за кілька хвилин зруйнувати його уявлення про батька, брата, сестру і наш дім, а потім покласти слухавку. Він лишився б із цим сам посеред місії. Та й зв’язок міг обірватися на будь-якому моєму реченні.

— Відкладу, — сказала я.

Ми ще трохи поговорили про посилку. Книжки він отримав, одну встиг прочитати. Солодощів, за його словами, лишилося достатньо, щоб ділитися з усіма, хто зазирає до нього в кімнату. Я попросила не берегти їх до повернення додому. Він запевнив, що такої небезпеки немає. Коли Тарас запитав про Романа, я підвелася й відійшла від столу.

— Працює багато, — відповіла я. — Ти ж його знаєш.

— Знаю. Він мені вчора писав про проєкт. Схоже, скоро закінчать.

Я притулилася до вікна. Внизу двоє чоловіків розвантажували коробки біля сусіднього будинку. Один ставив їх на тротуар, другий переносив до дверей. Я стежила за ними, поки Тарас розповідав, що батько обіцяв показати йому готовий об’єкт, коли він приїде. Між ними завжди був свій спосіб говорити про близькість: Роман возив його дивитися на будівлі, Тарас надсилав фотографії місць, де працював. Обоє потім розповідали мені, що саме їм показав інший.

Я запитала, чи він устиг нормально поїсти. Тарас обурився, що я знову переводжу розмову на їжу. Я попросила відповісти. Виявилося, він обідав кілька годин тому, а вечеря буде після зміни. Я сказала, що цього разу вірю.

Хтось знову покликав його. Тарас прикрив мікрофон, відповів колезі й повідомив, що мусить іти.

— Я наберу, коли знатиму про відпустку. А ти мені напиши, якщо покажеш агенту новий варіант.

— Напишу. Бережи себе.

— І ти, мам.

Виклик закінчився. Я ще якийсь час тримала телефон біля вуха, потім поклала його на підвіконня. У контактах Тарас був записаний просто на ім’я. Мені захотілося набрати його знову й попросити не домовлятися поки ні з Ірою, ні з Романом про день народження. Я відкрила чат, прочитала наше останнє листування про книжки й закрила його.

Він мав знати правду від мене. Я не уявляла, якими словами почну цю розмову, але вже знала, що хочу бачити його обличчя, коли говоритиму. Повернулася до столу, поклала малюнок у свою теку й сіла над правками. За годину Роман мав прийти додому. Я поки могла спробувати прочитати хоча б одну сторінку.