Розділ 12. Ольга

Адвокат надіслав перелік документів, яких бракувало. Частина лежала в сейфі, частина — в кабінеті Романа, решта, наскільки я пам’ятала, у старій коробці на верхній полиці шафи. Я роздрукувала список і почала з того, до чого могла дістатися сама.

У сейфі все було розкладено за папками. Роман підписував їх своїм почерком, а я час від часу додавала туди нові договори, не перевіряючи, чи правильна назва на обкладинці. Документи на квартиру знайшлися відразу. Я сфотографувала кожну сторінку, звірила номери й поклала папку назад. З виписками було складніше: останні ми давно отримували лише в електронному вигляді. Я записала собі, що маю запросити їх окремо.

На дні сейфа лежав договір оренди нашої першої квартири. Він не був потрібен адвокатові. Я все одно витягла його, бо побачила адресу, якої не читала багато років.

Там була кухня, де двоє людей не могли одночасно відчинити шафки. Взимку вікно мокріло зсередини, і я щоранку витирала підвіконня рушником. Тарас складав на ньому машинки; доводилося прибирати їх, щоб пластмасові колеса не стояли у воді. Ми з Романом жили разом трохи більше року й саме вирішували, чи можемо дозволити собі одружитися. Він казав, що для цього достатньо прийти й подати заяву. Я відповідала, що бажано ще мати гроші на вечерю після реєстрації.

На договорі стояли обидва наші підписи. Роман написав свій рівно, мій підскочив угору: Тарас смикав мене за лікоть і вимагав показати, де його кімната. Ми ще не знали, що доведеться поставити його ліжко в нашій спальні, бо друга кімната виявиться холоднішою за під’їзд.

Я повернула договір на місце. З шафи дістала коробку з написом «старі рахунки». Вона була важка й обсипала мене пилом, поки я спускала її зі стрем’янки. Усередині знайшлися чеки на техніку, документи щодо ремонту і тонка тека з першими паперами Романової компанії.

На початку в нього не було офісу. Він їздив на об’єкти сам, відповідав на дзвінки за кермом і ввечері переписував кошториси за нашим кухонним столом. Одного разу замовник затримав оплату так надовго, що Роман не знав, чим розрахуватися з двома робітниками. Мої гроші тоді ще лишалися на рахунку. Я заробила їх текстами для видавництва й кількома місяцями редакторської роботи. Переказала потрібну суму, поки він сперечався з клієнтом по телефону.

Роман дуже розсердився, коли дізнався. Не на мене — на себе. Сказав, що поверне все до копійки. Я відповіла, що коли матиму термінову справу, він теж не сидітиме й не чекатиме, поки я впораюся сама. Ми посварилися, бо обоє були втомлені, а потім разом складали список платежів на наступний місяць. Тарас сидів під столом і малював на звороті зіпсованого кошторису.

У теці лишився папір із його синіми кривими лініями. Я знайшла малюнок серед актів виконаних робіт, розгладила рукою й поклала окремо, щоб показати Тарасові. Тоді зупинилася. Я вже кілька днів відкладала розмову з ним. Мені було легко вигадати привід зателефонувати, набагато важче — відповісти, якщо він почує мій голос і запитає, чи все гаразд.

Я продовжила пошук. Виписала дати, сфотографувала договори, відклала те, що хотіла уточнити з адвокатом. Частину документів надіслала Романові бухгалтерка кілька років тому; я знала це, бо друкувала їх для нього під час поїздки. У старій пошті знайшовся її лист і додані файли. Я прочитала назви, але не відкрила їх. У нашому теперішньому житті було майно, про яке двадцятирічна я не могла навіть поставити запитання. Тепер мені доводилося з’ясовувати, що з нього належить мені.

Під кришкою коробки застрягла фотографія без конверта. Роман стояв біля нашого першого будмайданчика в куртці, забрудненій цементом, і тримав у руках термос. Я знімала його на старий телефон. Тоді він уперше отримав роботу, для якої мусив найняти людей, а не просто допомагати чужій бригаді. Напередодні майже не спав: перераховував витрати й боявся, що помилився в ціні. Я привезла йому чай і бутерброди. Він глянув на мене через камеру й сказав не фотографувати, поки в нього такий вигляд. 

Я фотографію зберегла. На ній він був щасливий. Мені хотілося відкласти її до матеріалів для адвоката, ніби вона теж щось доводила. Що ми не прожили всі ці роки за інерцією. Що колись Роман повертався з роботи й розповідав мені кожну дрібницю, навіть коли я ледве тримала очі розплющеними. А я слухала, бо вкладені нами гроші могли зникнути після однієї його помилки, і все одно вірила, що він дасть собі раду. Пізніше він так само читав перші сторінки моєї книжки й терпляче чекав, доки я перестану пояснювати, чому вони нікуди не годяться.

На краю столу задзвонив телефон. Роман написав, що буде вдома за годину, і запитав, чи купити щось до вечері. Я поглянула на відкриту коробку, папери на підлозі й фотографію в руці. Попросила взяти хліб. Він відповів, що візьме і ще заїде по груші, якщо вони будуть.

Я складала документи назад повільно, щоб не переплутати теки. Тарасів малюнок поклала до своїх паперів; фотографію Романа залишила в коробці. За годину він зайде додому, поставить покупки на кухонний стіл і спитає, навіщо я дістала старі рахунки. Я сказала б, що наводжу лад у шафі. Це була правда, за якою помістилося напрочуд багато іншого.

Коли коробка знову стала на верхню полицю, я відчинила файл зі списком адвоката. Навпроти документів, які знайшла, поставила позначки. Першу квартиру там ніхто не згадував. Усі гроші, які ми колись рахували за тим кухонним столом, давно витрачені або повернуті. Я закрила список і пішла звільнити місце для вечері.