Розділ 10. Андрій

Іра попросила мене перевірити ресторан для маминого ювілею. Не меню й не зал, бо вона вже побувала там двічі. Їй треба було, щоб я подивився, чи зручно під’їхати машиною і де висаджувати гостей. Я відкрив адресу, впізнав вулицю і сказав, що заїду після роботи.

— І татові не кажи, — додала вона.

— Він платить за вечерю. Думаєш, не помітить?

— Він знає про вечерю. Не знає про одну частину програми.

Я не став розпитувати. Іра любила секрети перед святами. Коли ми були дітьми, вона змушувала мене ховати подарунки для батьків, а потім ледве витримувала до потрібного дня. Я, навпаки, міг забути, що вони лежать у моїй шафі.

У кабінеті батька горіло світло. Звідти долинав голос. Він проводив нараду без мене. На столі в приймальні лежали папери до завтрашньої зустрічі з банком, частину з них мали підписати обоє. Я взяв свою теку й повернувся до кабінету, але читати не почав. Іра написала, що ресторан погодив окремий зал. Під повідомленням була фотографія: довгий стіл, світлі стіни, місце для квітів. Мама сказала, що їй подобається.

Мене здивувало, що Іра вже все їй показала. Останні кілька років вона взялася влаштовувати сімейні свята так, ніби за них виставлятимуть оцінки. Цього разу, мабуть, боялася помилитися особливо. Три роки тому вона зателефонувала мені так само після роботи. Тільки замість ресторану попросила негайно приїхати до театру.

Я саме закінчував розмову з підрядником. Сказав, що буду за двадцять хвилин, і всю дорогу думав про фонд. На той час компанія вже оплачувала ремонт сцени, а Іра відповідала за програму підтримки театру. Вона могла побачити перевищений кошторис або посваритися з керівництвом. Коли я приїхав, вона чекала біля службового входу без пальто, хоч надворі було холодно.

— Що сталося?

Іра сказала, що зайшла передати документи. У коридорі за сценою побачила батька й Лізу. Про Лізу я тоді знав лише те, що вона акторка, з якою Іра іноді працює. Вони не помітили Іру відразу.

— Вони цілувалися, — сказала сестра. — Я бачила.

Я спершу перепитав, чи впевнена вона, що це був тато. Звучало по-ідіотськи. Іра впізнала батька зі спини серед сотні чоловіків. Вона подивилася на мене й коротко засміялася.

— Якщо хочеш, ходімо разом. Він досі там.

Ми не пішли. Я попросив її надягти пальто, посадив у машину й поїхав до офісу. Батько повернувся приблизно за годину. Я знав це, бо сидів у приймальні навпроти дверей і дивився, як помічниця підписує листівки для клієнтів.

У батьковому кабінеті Іра запитала першою:

— Як давно це триває?

Він спершу подивився на мене, потім на неї. Не став удавати, що не розуміє.

— Я поговорю з вами, — сказав він. — Але не тут, де кожне слово чути за дверима.

Я зачинив двері щільніше.

— Можеш починати.

Ми говорили майже дві години. Іра кричала, я кілька разів теж. Батько не заперечував стосунків із Лізою. Сказав, що з мамою вони давно живуть разом лише тому, що так склалося сімейне життя. Він досі поважає її, ніколи не хотів принизити і сам мав сказати нам раніше.

— А мамі ти сказав? — запитав я.

Він обійшов стіл і сперся на його край.

— Ми з нею обговорювали наш шлюб не один раз. Не змушуй мене переказувати тобі розмови з дружиною.

Це не було відповіддю. Іра сказала саме це. Батько погодився, що мусить поговорити з мамою знову, але попросив нас не робити цього за нього. Він хотів завершити великий проєкт, дочекатися слушного часу й розійтися без публічного скандалу. Іра запитала, чому той час не настав раніше. Батько сказав, що боявся зробити боляче людині, з якою прожив стільки років.

Я йому не повірив. Принаймні тоді. Наступного ранку я зайшов до нього з питаннями щодо одного контракту. Він відклав документи й запитав, чи я подумав про вчорашню розмову. Я відповів, що подумав: він має розповісти мамі сам, і скоро.

Батько довго мовчав, потім попросив мене сісти. Сказав, що не відмовляється від розмови, але я повинен розуміти, скількох людей вона зачепить. Мама, театр, фонд, компанія. Наші партнери вже й так нервували через проєкт, а я вперше мав вести переговори без нього. Він не погрожував забрати мою посаду. Він сказав, що готує мене очолити компанію і що після сімейного скандалу всі рішення, які я ухвалю, читатимуть зовсім інакше.

— Я не прошу тебе схвалювати моє життя, — сказав він. — Прошу не ухвалювати рішення за всіх нас, поки ти злий.

Я вийшов із кабінету, певний, що повернуся до цієї розмови ввечері, але ввечері ми зустрілися з банком. Наступного тижня зірвався строк на будівництві. Потім батько сказав, що шукає момент поговорити з мамою. Я нагадував йому кілька разів. Не питав, який саме момент він шукає і чому не знайшов його досі.

Від Іри я знав, що вона теж спочатку тиснула на нього. Згодом почала повторювати його слова про їхній із мамою шлюб. Я сперечався з нею: за недільним обідом мама й батько говорили й поводилися як завжди. Іра відповідала, що ми бачимо лише те, що вони дозволяють нам бачити. Зрештою ми перестали обговорювати це між собою. Батько більше не обіцяв назвати дату розлучення, а я більше не вимагав її назвати.

Двері його кабінету відчинилися. Люди з наради вийшли в коридор, обговорюючи цифри. Батько залишився всередині й покликав мене підписати документи. Я взяв теку, але телефон знову завібрував. Іра уточнювала, чи заїду я до ресторану сьогодні, бо завтра треба внести завдаток.

Заїду, — відповів я.

У батька на столі лежало запрошення для мами, яке Іра привезла показати йому. На лицьовому боці було надруковано її ім’я. Я сів навпроти, відкрив теку на сторінці з підписом і згадав, як три роки тому сидів у цьому самому кріслі, вимагаючи, щоб він сказав їй правду.