Розділ 9. Ольга

У понеділок я принесла адвокатові шлюбне свідоцтво, документи на квартиру, виписки з рахунків і старий заповіт. Склавши все в одну папку, я ледь змогла її застебнути. Довелося вийняти з сумки книжку, яку взяла почитати в дорозі. Читати я все одно не збиралася.

Адвокат переглядав папери не поспішаючи. Дещо відкладав ліворуч, про дещо ставив короткі запитання. Я відповідала й ловила себе на бажанні пояснити, звідки в нас кожна річ. Квартиру ми купили, коли двійнята пішли до школи. Будинок за містом Роман спочатку хотів менший, але Тарас наполіг, що нам потрібна ще одна спальня для гостей. Адвокатові ці історії не допомагали. Я називала дати й суми.

— Щодо заповіту, — сказав він, відкривши останній документ. — Ви хочете його змінити зараз чи спершу отримати повну картину майна?

— Зараз.

Він підвів очі. Я чекала, що почне відмовляти або порадить виспатися й повернутися за тиждень. Натомість запитав, яких саме змін я хочу. Я розповіла. Ми довго уточнювали, що належить особисто мені, а що потребуватиме окремого розгляду під час розлучення. Він робив нотатки й час від часу зупиняв мене, коли я намагалася розпорядитися тим, чого ще не могла відділити від спільного майна.

Мені подобалася ця точність. Можна було сердитися, соромитися чи передумати скільки завгодно — документи однаково вимагали конкретної відповіді.

Адвокат прочитав уголос імена, які вже стояли в заповіті: Тарас, Андрій, Іра. Коли вимовив перше, я попросила дати мені аркуш. Хотіла перевірити один рядок, хоча сама його колись продиктувала.

Тарас Романович Пелипчук, син.

У наших сімейних документах це слово давно стояло без пояснень. Лише побачивши його тепер, я згадала, як важко мені було вперше вимовити його вголос.

Тарасові було три, коли Роман привів мене до себе додому. Я знала, що в нього є дитина. Ми познайомилися кілька тижнів тому, і він сказав про сина ще до того, як запитав, чи хочу я побачитися вдруге. Мені було дев’ятнадцять. Я запевнила його, що діти мене не лякають, хоч насправді майже нічого про них не знала.

У передпокої стояли маленькі гумові чоботи. Один лежав на боці, у другому був насипаний пісок. Роман попросив мене почекати й пішов у кімнату сказати Тарасові, що прийшла гостя. Я чула, як вони про щось сперечаються пошепки. Нарешті Роман повернувся, тримаючи сина за руку.

Хлопчик подивився на мене, на мої черевики, потім знову на обличчя. Я присіла, щоб не височіти над ним, і назвалася. Він не відповів. Роман сказав, що Тарас любить машинки й може показати свою колекцію, якщо захоче. Тарас стиснув його руку й повідомив, що сьогодні не хоче.

Я принесла печиво. Купила його по дорозі, бо не знала, що дарують трирічним дітям, яких бачиш уперше. Роман забрав пакунок на кухню, сказав, що спочатку ми пообідаємо. Тарас пішов за ним, не випускаючи руки. Я залишилася в передпокої з мокрим пальтом і відчула, що мої слова про дітей прозвучали надто самовпевнено.

За обідом Тарас майже не говорив. Він вибирав із супу моркву й складав її на край тарілки. Роман кілька разів просив не гратися їжею. Я запитала, чи завжди він так робить, і хлопчик уперше звернувся до мене:

— Вона варена.

Мені не було чого заперечити. Я теж не любила вареної моркви в дитинстві. Показала, куди сама відклала шматочок зі своєї тарілки. Тарас подивився, але усміхнувся тільки тоді, коли Роман не бачив.

Після обіду ми збиралися вийти. Поки Роман шукав ключі, Тарас вирішив сам надягти чоботи. Переплутав ноги, спіткнувся й сів просто на підлогу. Я простягнула руку, та він відштовхнув її. Сів рівніше і почав стягувати чоботи, сердитий на них і на мене. Я відійшла на крок, щоб дати йому місце. Нарешті він розібрався і дозволив мені застебнути куртку.

На вулиці ми пройшли зовсім мало. Тарас зупинявся біля кожної калюжі, а коли Роман запропонував повернутися, оголосив, що втомився. Батько підхопив його на руки. За кілька кварталів у Романа задзвонив телефон. Він мусив відповісти й спробував поставити хлопчика на землю. Тарас міцніше обхопив його за шию.

— Дай мені, — сказала я.

Він подивився на мене з підозрою, але руки розтиснув. Роман передав мені сина разом із вологою курткою. Тарас був важчий, ніж я чекала. Я притримала його, а він, так і не вирішивши, чи можна мені довіряти, сперся підборіддям на моє плече. Однією рукою продовжував тримати батька за комір, доки той не відійшов говорити по телефону.

Я стояла з хлопчиком на руках і дивилася на річку в кінці вулиці. Питала себе, чи можна обійняти його міцніше, чи він сприйме це як нахабство. Тарас не був моїм. Навіть Роман не просив, щоб я стала для нього кимось особливим. На той час ми ще не знали, чи зможемо прожити разом бодай рік.

— Тато скоро прийде? — запитав Тарас.

— Скоро.

Він подумав і поправив мені шарф, який затиснув рукою, коли влаштовувався зручніше. За мить Роман повернувся й простягнув руки. Тарас попросив понести його ще трохи мене. Я зробила вигляд, ніби це цілком звичайна річ, і понесла.

— Ольго Вікторівно?

Я підвела очі. Адвокат сидів навпроти, тримаючи ручку над папером.

— Пробачте. Повторіть, будь ласка.

— Я запитав, чи лишаємо Тараса в документі на тих самих умовах.

Я подивилася на рядок із його ім’ям.

— Так. Його частину не змінюємо.

Адвокат занотував відповідь. Ми перейшли до наступних пунктів, домовилися про проєкт нового заповіту й перелік документів, які я ще мала принести. Наприкінці він попередив, що підготовка паперів займе кілька днів. Я сказала, що дочекаюся.

У машині я знайшла в телефоні старе фото Тараса. Йому було років чотири на ньому: сидів за кухонним столом, розкладав машинки між нашими чашками й сердився, що я фотографую. Він тоді вже кликав мене мамою. Я не пам’ятала дня, коли це сталося вперше. Спочатку він пробував нове слово час від часу, дивився, чи я озвуся, а потім перестав про це замислюватися.

Я сховала телефон і завела машину. Пізніше треба буде поговорити з Тарасом, але поки він нічого не знав. Я хотіла, щоб так лишалося принаймні до нашої розмови, а не до першого чужого дзвінка.