Розділ 8. Ольга

Удома я поклала папку на письмовий стіл і не відкривала її до вечора. Роман повернувся близько шостої. Я почула, як він скинув черевики в передпокої, відчинив холодильник і запитав із кухні, чи я обідала. Сказала, що так. Він не перевіряв.

На вечерю ми замовили їжу, бо готувати не хотілося нікому. Роман розповідав про суперечку з підрядником, я ставила запитання в потрібних місцях. Коли він згадував людей на ім’я, я навіть пригадувала, хто з них хто. Це виходило легко. Набагато легше, ніж здавалося вранці, коли я виходила з офісу детектива й думала, що більше не зможу дивитися Романові в обличчя.

Після вечері він пішов працювати у свою кімнату. Я зачинила двері кабінету, дістала папку і розклала фотографії за датами. Детектив уже зробив це. Мені просто потрібно було торкнутися кожного аркуша самій.

Першу спільну поїздку Романа й Лізи я запам’ятала зовсім інакше. Тоді він зателефонував із вокзалу й попросив не чекати його до вечері: потяг затримувався. Я саме сиділа над рукописом і розсердилася, що він перервав сцену, яка нарешті почала складатися. Тепер переді мною лежало фото з ресторану того самого вечора. Я подивилася на дату, знайшла його повідомлення в старому листуванні й звірила годину. Роман не збрехав про затримку потяга. Він просто не сказав, хто їхав із ним.

Так можна було розібрати всі п’ять років. Знайти в нашому листуванні пропущені вечері, робочі поїздки, ранки, коли він виходив із дому раніше. Я вже почала це робити, але зупинилася. Кількості доказів вистачало. Ще один збіг дат нічого не змінив би.

Я відсунула фотографії Романа й залишила на столі ті, де були Андрій та Іра. Удома Іра завжди всіх фотографувала. Від її телефона не рятували ні погане світло, ні прохання дати спокій. У мене зберігалися десятки знімків, на яких Роман відвертався, Андрій закочував очі, а Тарас виглядав так, ніби щойно зайшов у чужий кадр. Іра казала, що колись ми їй подякуємо. На фотографії з набережної вона теж усміхалася в камеру. Я не знала, хто натиснув кнопку, та добре пам’ятала, як вона просила всіх стати ближче одне до одного.

Перегорнула аркуш. День народження Лізи. Андрій тримав тарілку з тортом, поки хтось запалював свічки. Він був у сорочці, яку я подарувала йому на Різдво. У грудні він написав, що нарешті знайшов нагоду її вдягнути, й надіслав мені фотографію з роботи. Виявляється, нагод було більше.

Я притиснула долоню до сторінки, закриваючи його обличчя. Колись, коли Андрій був малим, він брехав погано. Стояв переді мною з уламками вази за спиною і довго пояснював, що на кухні щось упало само. Іра вже тоді вигадувала версії вправніше. Андрій здавався з полегшенням, щойно його питали вдруге. Я багато років не згадувала тієї вази. Тепер сиділа над фотографією дорослого сина і намагалася зрозуміти, як часто він заходив до нас після таких вечорів, обіймав мене в передпокої й питав, чи є щось поїсти.

На останньому сімейному обіді Іра сказала, що мені варто частіше кудись їздити без Романа. Я пожартувала, що спершу треба навчитися відмовлятися від роботи на вихідних. Андрій запропонував знайти місце біля моря, де буде поганий зв’язок. Ми всі засміялися. Я згадала цей обід до дрібниць: супницю, яку Роман поставив посеред столу, Ірині мокрі рукави після миття зелені, Андріїв телефон біля тарілки. Жоден із них не виглядав людиною, якій важко сидіти навпроти мене.

Я відійшла від столу й відчинила вікно. Надворі хтось заводив машину. Із сусідньої квартири долинув короткий дитячий плач, потім голос дорослого — слів було не розібрати. У нас удома стояла тиша. Роман, мабуть, працював у навушниках.

Що саме знали діти? Детектив обережно відділяв фотографії від висновків. Я намагалася робити так само. Можливо, Іра вважала, що ми з Романом давно живемо окремими життями. Можливо, Андрій сердився на батька й однаково погоджувався на спільні поїздки. Я могла запитати їх обох і нарешті почути відповіді. Поки що я знала лише те, що вони проводили час із Лізою, а зі мною про неї не говорили.

На телефоні з’явилося повідомлення від Іри. Вона скидала посилання на ресторан і питала, чи підійде він для мого ювілею. Я відкрила меню. Там були страви, які любив Роман, і достатньо простору для великого столу. Іра написала, що вже дізналася про вільні дати, але бронюватиме тільки після моєї згоди.

Я відповіла, що місце гарне. Вона надіслала усміхнене обличчя і пообіцяла зайнятися рештою. Ми ще кілька повідомлень обговорювали, чи потрібна окрема зала. Весь цей час на столі переді мною лежало її фото з Лізою.

Я не збиралася святкувати день народження так, як Іра планувала, але поки вона бронювала ресторан, я вперше могла вирішити щось без участі Романа. Ця думка прийшла несподівано й не принесла полегшення. У голові відразу з’явилися практичні питання: де я житиму, які гроші належать мені, що записано на нас обох. Я знала частину відповідей, та не хотіла покладатися лише на пам’ять.

Дістала номер адвоката, який порадив детектива. Було пізно. Я набрала повідомлення з проханням про зустріч у понеділок, потім стерла його й натиснула виклик. Він відповів після четвертого гудка.

— Ольго Вікторівно?

— Перепрошую за час. Мені потрібна ваша допомога з особистою справою.

Він запитав, чи можу я коротко пояснити, якою саме. За стіною Роман пересунув стілець. Я дочекалася, поки звук стихне.

— Я хочу підготуватися до розлучення, — сказала я. — І переглянути документи щодо майна та заповіту.

Адвокат не став висловлювати співчуття. Уточнив, чи зручно мені прийти в понеділок о десятій, і попросив поки що зібрати документи, до яких я маю доступ. Ми домовилися про зустріч.

Після дзвінка я склала фотографії назад у папку. Знімок із набережної поклала останнім, обличчям донизу. На обкладинці не було ні мого імені, ні прізвища Романа — тільки дата зустрічі з детективом. Я прибрала папку до шухляди й повернулася до повідомлень Іри, щоб записати назву ресторану. У понеділок вона, напевно, запитає, чи я вже обрала гостей.