7. Ольга

Детектив приніс тонку папку. Я очікувала товстішу — із фотографіями, виписками, цілим життям, яке мені доведеться прочитати по сторінках. Він поклав її на стіл між нами, запитав, чи хочу кави, і не відкрив, поки я не сказала, що не хочу.

Ми зустрілися в його офісі над аптекою. З вулиці долинало деренчання трамвая. У коридорі хтось розмовляв телефоном про доставку, раз у раз повторюючи номер будинку. Я слухала чужу адресу й дивилася на папку.

— Почнімо з того, що ви змогли перевірити, — сказала я.

Він відкрив її на першій сторінці. Там була фотографія Романа з театрального прийому п’ятирічної давнини. Я бачила її раніше: він надсилав мені знімки того вечора, бо компанія вперше підтримала театр. На цьому кадрі Роман стояв серед інших гостей. Ліза — за кілька кроків, біля режисера постановки. Вони навіть не дивилися одне на одного.

— Це найраніша підтверджена зустріч, — пояснив детектив. — Не доказ стосунків, а просто точка, від якої я почав перевірку.

Він перевернув сторінку. Наступні фотографії були зроблені за кілька місяців. Спільна поїздка на фестиваль, вечеря після вистави, відкриття відремонтованої зали. Роман і Ліза рідко стояли поруч, але з’являлися на тих самих заходах знову й знову. Детектив не просив мене робити висновків за кожним кадром. Поруч стояли дати, місця і джерела. Він переходив далі, коли я закінчувала дивитися.

Приблизно через пів року після того першого прийому Роман почав регулярно їздити до квартири неподалік від театру. Будинок я знала. Кілька разів проходила повз нього дорогою до книгарні. На фотографії, зробленій минулого вівторка, Роман відчиняв двері під’їзду своїм ключем. На іншій, ранковій, виходив звідти з паперовим стаканчиком кави.

— Квартира Лізи? — запитала я.

— Вона там живе. Наскільки мені вдалося встановити, близько чотирьох років. Пан Пелипчук буває там регулярно.

Я подивилася на час ранкової фотографії. Сьома сорок три. Того дня Роман написав мені о восьмій, що заїхав на будівництво й увечері, можливо, затримається. Я пам’ятала, бо він запитував, чи не забув удома папку з документами. Я знайшла її в кабінеті й сфотографувала обкладинку, щоб він сказав, чи потрібна саме ця. 

Детектив зачекав, поки я відсунула знімок. Далі були поїздки. Не щомісяця, не за зручним графіком, який можна було б легко відшукати в нашому сімейному календарі. Два дні у Львові, коли Роман їздив на зустріч із підрядниками. Вихідні в Бухаресті, де компанія справді брала участь у форумі. Тиждень біля моря позаминулого літа.

Той тиждень я пам’ятала добре. Іра переконала мене не скасовувати зустріч із читачами в Києві, хоча я хворіла й боялася втратити голос. Після повернення я три дні лежала вдома з температурою. Роман дзвонив щовечора, сварився, що я поїхала хвора, і питав, чи принести щось, коли повернеться. На фотографії з його поїздки Ліза сиділа на терасі в сонячних окулярах. Роман тримав камеру, а його рука відбилася в скляних дверях позаду неї. Я впізнала годинник.

— Де ви це знайшли?

— Частина знімків була опублікована відкрито. Решта — у профілях людей, які були з ними на тих самих заходах. Ось посилання й дати публікації.

Я перегорнула сторінку. Під фотографією біля моря було ім’я Іри. Спершу я вирішила, що прочитала неправильно. Знайшла його ще раз, уже в переліку людей на фото, і підвела очі на детектива. Він мовчки поклав переді мною наступний аркуш.

Іра стояла на набережній поруч із Лізою. Обидві сміялися, затуляючись від вітру. Позаду йшли Роман і Андрій, який дивився в телефон. Фото було зроблене два роки тому. Тоді Іра казала мені, що їде з колегами з фонду. Вона й справді поїхала з колегами. На інших знімках я побачила ще кількох людей із театру. Я переглянула всю серію, намагаючись зрозуміти, як саме Роман і Андрій у ній опинилися. Під одним дописом Андрій жартував про те, що знову лишився останнім на спільному фото.

— Діти знають? — запитала я.

— Я не можу сказати, що саме вони знають. Можу показати, що вони проводили час разом.

Він дістав фотографії з інших дат. Іра, Роман і Ліза після прем’єри. Андрій за святковим столом поруч із ними. Минулорічний день народження Лізи: торт, кілька друзів, Роман із келихом у руці. Іра сама виклала той знімок, тільки не для всіх підписників. Мені захотілося відсунути папку, але я продовжила дивитися. Якщо Андрій та Іра були на кожній третій фотографії, я мала це побачити.

Наприкінці лежав роздрукований допис Лізи з невеликого приватного кола. На фотографії вона сиділа в театрі після репетиції, тримаючи перед собою складений програмний листок. Підпис починався з подяки колегам, які погодилися змінити графік її виступів на найближчі місяці. Далі вона писала, що вагітна.

Я дочитала до кінця й повернулася на початок. Допис був учорашній. У коментарях Іра залишила серце й написала: «Бережи себе. З усім іншим розберемося».

— Роман знає? — спитала я.

Детектив подивився на сторінку, хоча відповідь була в його нотатках.

— Так. Мені вдалося це підтвердити. За останні два тижні він двічі супроводжував Лізу на консультації.

Я кивнула. На столі біля моєї руки лежав чек за каву, яку замовив собі детектив. На звороті хтось надрукував рекламу обідів зі знижкою. Я довго розглядала дрібний шрифт, перш ніж запитати, чи є ще щось.

Більше фотографій не було. Він коротко пояснив, які дати підтверджені документами, а які — лише знімками й дописами, передав мені копію матеріалів і сказав, що надішле електронну версію захищеним посиланням. Я заплатила решту обумовленої суми. За цим я й прийшла; звичні дії тримали розмову в межах, які я могла витримати. Біля дверей я згадала питання, яке не ставила йому весь час.

— Ви довго шукали ці фотографії?

Він не відповів одразу. Я вже пошкодувала, що запитала.

— Не всі знайшов швидко, — сказав він. — Але вони майже не ховалися.

Я подякувала й вийшла. Сходи пахли аптечним спиртом і мокрим картоном. На першому поверсі жінка купувала пластир для дитини, яка чекала поруч і розглядала пакунки з вітамінами. Я обійшла їх і зупинилася надворі, тримаючи папку під рукою.