6. Ольга

У суботу Роман зробив мені каву, перш ніж я прокинулася. Він знав, що після вечірніх заходів я можу проспати до дев’ятої, але якщо кава стоятиме на столі, усе одно встану раніше. На кухні пахло свіжим хлібом. Певно він сходив по нього, поки я спала. Мій кухоль стояв на звичному місці, праворуч від тарілки, ручкою до мене.

— Сьогодні без молока? — запитала я.

— Ти вчора казала, що воно кисле. Я ще не купив.

Я справді казала. Вчора ввечері, коли повернулася з театру. Роман прийшов пізніше за мене, застав на кухні й запитав, чому я не сплю. Я відповіла, що ніяк не закінчу читати правки агента. Він глянув на роздруківки біля мого ліктя і повірив. Відтоді я кілька разів відкривала той файл, але не прочитала далі першої сторінки.

Роман сів навпроти й посунув мені тарілку з тостом. Його телефон лежав біля хлібниці екраном угору. За весь сніданок він жодного разу не засвітився. Я подумала, що в Лізи після вистави міг бути вільний день. Потім розсердилася на себе за те, що міркую про розклад незнайомої жінки, поки чоловік запитує, чи потрібні мені яйця.

— Не потрібні, — сказала я. — Я з’їм тост.

У понеділок я домовилася про зустріч із приватним детективом. Його порадив адвокат, до якого я зверталася кілька років тому через договір із видавництвом. Я не назвала причин, лише запитала, чи знає він людину для конфіденційної перевірки. Адвокат зробив паузу, але не став розпитувати. Надіслав номер і сказав, що детектив звик працювати з документами, а не з чутками.

Ми зустрілися в невеликому офісі над аптекою. Чоловік був молодший, ніж я очікувала, і говорив без тієї таємничості, яку я чомусь приписувала його професії. Він записав імена, адреси, публічні сторінки. Я показала скриншот Іри, кілька фотографій із театру й розповіла, що бачила в п’ятницю. Коли дійшла до сумки, яку Роман узяв у Лізи, мені стало соромно.

— Це ж нічого не доводить, — сказала я.

— Ну… Окремо — ні.

Він не запропонував мені здогадуватися далі. Пояснив, яку інформацію зможе перевірити, скільки це коштуватиме й коли матиме результат. Я запитала, чи можна зробити так, щоб Роман не дізнався про моє звернення. Детектив відповів, що конфіденційність — умова його роботи, і попросив не обговорювати перевірку з родичами. Я майже сказала, що саме родичі мене сюди й привели. Натомість підписала договір.

Після зустрічі я довго сиділа в машині. У моєму телефоні були повідомлення від Іри, Андрія і Тараса. Іра скидала фотографію сукні та питала, чи пасує їй колір. Андрій хотів знати, де взяти перевіреного майстра для квартири. Тарас писав уночі з іншого часового поясу: повідомляв, що нарешті дістав посилку з книжками, яку я надіслала йому місяць тому. Я відповіла всім трьом. Ірі — що колір гарний, Андрію — номер майстра, Тарасові — що в наступній посилці не буде стільки солодкого, якщо він знову забуде нормально поїсти.

Увечері Роман запитав, як минув день. Я розповіла про дзвінок редакторці та похід у магазин. Про офіс над аптекою не сказала. Він поставив переді мною склянку води: я мала звичку за роботою пити лише каву, а потім скаржитися на головний біль.

Наступні дні нічим не вирізнялися. Роман вставав раніше за мене, іноді повертався вчасно до вечері, іноді дзвонив і просив не чекати. У середу приніс продукти за списком, який я залишила на холодильнику, і додав до них мої улюблені груші. У четвер спитав, чи я вже розібрала правки до рукопису. Я сказала, що агент хоче скоротити один із розділів.

— Той, де вона їде до брата? — запитав він.

Я здивувалася. Я читала йому кілька уривків, але не думала, що він запам’ятав, у якому розділі з’являється брат.

— Так. Каже, розмова надто довга.

— А ти що думаєш?

— Поки не знаю.

Роман попросив показати йому розділ, коли закінчу. Раніше він читав мої чернетки охоче, іноді залишав на полях запитання, які дратували мене саме тому, що я не могла на них відповісти. Я пообіцяла дати йому текст. У ту мить мені майже захотілося сісти й дописати сцену, щоб ми могли знову посперечатися про вигаданих людей.

Пізніше, працюючи в кабінеті, я відкрила календар Романа на спільному планшеті. Ми користувалися ним для сімейних справ; його робочих зустрічей там не було. У п’ятницю, коли я бачила його біля театру, стояла тільки коротка позначка: вечір зайнятий. Я не знала, коли він її додав. Закрила календар, перш ніж устигла перевірити інші п’ятниці.

Тієї ночі я заснула на дивані з роздруківками на колінах. Прокинулася, коли Роман обережно забирав папери. Він склав їх так, щоб аркуші не переплуталися, поклав на журнальний столик і накрив мене пледом. Я не розплющувала очей. Він вимкнув лампу й пішов до спальні.

Я пролежала ще кілька хвилин. Плед був теплий, а в кімнаті пахло його засобом після гоління. Я подумала про Лізу, яка, певно, знала цей запах не гірше за мене. Не знала, коли Роман востаннє накривав пледом її, та ненавиділа себе за бажання це з’ясувати.

У п’ятницю детектив написав, що закінчив перевірку. Запропонував зустрітися наступного ранку й додав, що матеріали краще передати особисто. Я кілька разів починала питати, що саме він знайшов, але не надіслала жодного повідомлення.

Роман повернувся з роботи з моїми грушами. Він поклав пакет на стіл, дістав одну й запитав, чи хочу зараз. Я сказала, що пізніше. Він помив її, залишив на блюдці біля мого ноутбука й пішов перевдягатися.

За тиждень я навчилася говорити з ним, не згадуючи ні театру, ні тієї фотографії. Змогла навіть розповісти, чому не хочу скорочувати розмову героїні з братом. Роман вислухав мене й запропонував залишити її до наступної редакції. Можливо, після правок до фіналу відповідь стане очевидною.

Він пішов ставити вечерю розігріватися. Я залишилася за столом, дивлячись на грушу, яку він для мене помив. Завтра детектив принесе те, за що я заплатила, а сьогодні мені ще треба було прожити з Романом вечір.