5. Ліза

У машині я нарешті розстебнула верхній ґудзик джинсів. У гримерці для цього не було часу. Після вистави прийшли люди з фонду, хтось приніс квіти, хтось просив сфотографуватися. Я всміхалася й відповідала, доки не відчула, що ще хвилина — і мене знудить просто на чиїсь черевики.

— Погано? — запитав Роман.

— Джинси тиснуть.

Він глянув на мене, тоді на дорогу.

— Я казав купити інші.

— Ти пропонував купити мені весь магазин. 

На світлофорі Роман потягнувся до бардачка й дістав маленьку пачку сухих крекерів. Поклав мені на коліна. Я запитала, відколи вони там, бо не хотіла дізнатися про це після першого укусу. Він сказав, що купив сьогодні. Пачка справді була нова.

Після сцени мене зазвичай розпирало від бажання говорити. Хотілося розібрати кожну невдалу паузу, кожен вчасний сміх у залі. Сьогодні я розкрила крекери й дивилася у вікно. Роман не вмикав музику. 

— Іро сподобалося, — сказав він за кілька хвилин.

— Вона написала?

— В антракті. Каже, ти сьогодні краще зіграла сцену з братом.

Я усміхнулася. Іра вже бачила виставу двічі, але все одно приходила, коли могла. Спершу я боялася її. Вона керувала театральною програмою фонду й ставила запитання так, що ухильна відповідь звучала особливо жалюгідно. Я довго чекала, що вона поставить таке запитання і про нас із Романом. Коли це сталося, я не змогла вимовити й половини того, що репетирувала подумки.

Іра сказала, що знає. Я запитала, наскільки. Вона відповіла: достатньо, щоб не просити мене брехати. Після цього ми якийсь час розмовляли тільки про театр. Поступово почали й про інше — роботу, книжки, її безнадійний талант купувати взуття, у якому вона не могла пройти далі від машини. Мені подобалося проводити час з нею. Іноді саме через це ставало ніяково.

Удома Роман заніс мою сумку на кухню й поставив біля стільця. У квартирі було тихо. Я залишила світло над плитою, тож решта кімнат тонула в темряві. Роман відчинив холодильник, подивився на контейнери й запитав, чи я їла після репетиції.

— Я зіграла цілу виставу. Невже ти думаєш, що я перед цим нічого не з’їла?

— Ти не відповіла.

— Булочку.

Він дістав суп. Я хотіла сказати, що не голодна, але запах змінив мою думку. Останнім часом так бувало з усім. У гримерці мене вивертало від чужих парфумів, зате опівночі я могла стояти посеред кухні й дивитися на банку маринованих огірків із пристрастю, на яку не заслуговувала жодна людина.

Поки суп грівся, Роман попросив показати фотографії з вистави. Я знайшла кілька у телефоні. На одній моє обличчя вийшло таким сердитим, що він запитав, чи за сюжетом я збиралася когось убити. Я пояснила сцену. Він слухав, хоча бачив її вже не вперше.

Я любила, коли він питав про мою роботу. На початку знайомства мені здавалося, що він робить це з ввічливості. Чоловік, чия компанія допомагає театру, приділяє увагу акторці з нової постановки. Потім Роман став приходити на вистави, які його компанія не підтримувала. Після них ми годинами сперечалися дорогою додому. Він міг не зрозуміти, навіщо режисер залишив на сцені порожній стілець, зате помічав, коли я грала невпевнено й намагалася сховатися за гучним голосом.

Я поклала долоню на живіт. Зовні ще нічого не було видно. У театрі знали тільки двоє, і я просила їх мовчати, доки не мине найближчий показ. Більшість думали, що я просто хвилююся через роль. Я справді хвилювалася, але не через неї.

— Після ювілею, — сказав Роман, помітивши мій рух.

Він промовив це тихо. Ми вже обговорювали терміни, та я все одно підвела на нього очі.

— Я нічого не сказала.

— Знаю.

Він розлив суп у дві миски й сів навпроти мене. Великий будівельний проєкт, від якого залежало кілька контрактів, мав завершитися найближчими тижнями. Роман пояснив, що розлучення посеред переговорів зачепить не лише його. А невдовзі Ользі виповнювалося п’ятдесят. Він не хотів зробити це перед її днем народження або на самому святі. Я теж не хотіла. Мені навіть було важко уявити, як можна вручити людині таку новину й побажати їй гарно провести вечір.

П’ять років тому він сказав мені, що їхній шлюб закінчився задовго до нашого знайомства. Тепер вони жили в одному будинку, розв’язували сімейні справи й не поспішали розповідати про це іншим. Спочатку я перепитувала, чому ж вони не розлучаються. Потім стала знати їхню відповідь напам’ять: діти, спільне майно, робота, невдалий момент. Коли виникала нова причина почекати, Роман пояснював і її.

Я знала, що Ольга існує. Бачила її фотографії, книжки у вітринах і короткі інтерв’ю. Одного разу після презентації ми з Романом проїхали повз книгарню, де вона ще підписувала примірники. Він пригальмував, щоб подивитися, чи зібралося багато людей. Зал був повний, і він зрадів. Я сказала, що це добре. Тоді не стала думати про те, як вона повернеться ввечері додому і що вони скажуть одне одному.

— Андрій питав про лікаря, — сказала я, щоб змінити тему. — Хоче знати, чи все нормально.

— Я йому напишу. Усе нормально?

— Поки так. Наступного тижня скажуть більше.

Роман накрив мою руку своєю. Андрій спершу майже не розмовляв зі мною, і я не засуджувала його за це. Тепер він іноді запитував, як я почуваюся. Я вдячно відповідала, хоча й не знала, що він розповідає матері. Про вагітність Ольга, напевно, ще не знала. Роман сказав, що поговорить із нею сам, коли настане час. Я попросила лише не змушувати дітей повідомляти їй це замість нього.

Після вечері він помив посуд, поки я знімала грим, який пропустила біля очей. Коли я повернулася, Роман уже збирався йти. Завтра в нього була рання зустріч, а сьогодні він обіцяв ще переглянути документи вдома. Я провела його до дверей.

— Ти приїдеш у понеділок? — запитала я.

— Якщо звільнюся вчасно. Напишу зранку.

Він обійняв мене, поцілував і на мить затримав руку на моєму животі. Тоді взяв ключі та вийшов. Я замкнула двері, повернулася на кухню й побачила на столі порожню пачку крекерів. Роман забув викинути її. Я прибрала пакунок, поставила миски сушитися й перевірила телефон: Іра надіслала повідомлення про виставу та сердечко наприкінці.