Епілог.

Коли Тимур прокинувся, вона сиділа поруч і ніжно пестила його чоло. Чорне кучеряве волосся спадало на обличчя і підкреслювало глибину її очей. Він готовий був знов пережити усі кошмари в’язниці в обмін на прекрасний момент. Він кохав її з дитинства і ні на мить не забував.

— Як ти почуваєшся? — запитала Дана, а її подих лоскотав шкіру чоловіка.

— Ніби хтось покопався в моїх нутрощах. — посміхнувся Тимур.

— Не бреши. Я лише трохи надрізав рану і попрацював щипцями! — озвався Василь Михайлович. У своїй професії він не відрізнявся ніжним ставленням до пацієнтів.

Дана кинула на лікаря невдоволений погляд і він одразу ж все зрозумів. Коли за чоловіком зачинились двері, вона зітхнула:

— Треба їхати. Нас не повинні бачити у Міжвиську. Василь Михайлович дасть нам свою автівку.

— Я хочу дещо спитати… — Тимур зніяковів, але зібрав до купи усю мужність.

— Що? — Дана дивилась йому в очі й, здавалося б, гіпнозувала.

— Ти згодна поїхати зі мною назавжди? Не знаю куди саме, але сюди ми точно більше не повернемось. — він боявся, що Дана відмовить.

— А ти згоден піклуватись про п’ятнадцятирічного хлопця, якого ще навіть не знаєш? — поставила вона зустрічне питання.

— Разом з тобою? Звісно згоден.

— І я згодна! — Дана нахилилась та обережно поцілувала його вуста.

Вона кохала Тимура всі ці роки, і наполегливо повторювала собі, що не має на це жодного морального права. Їй ще належало усвідомити та прийняти багато одкровень, які пролунали цієї ночі. Але Дана більше не хотіла робити це одна. Вона відчувала, що доля дала їм з Тимуром другий шанс, за який обоє міцно вчепились.

Поки Василь Михайлович допомагав пораненому чоловіку сісти в авто, Дана подзвонила Марині. Жінка попередила подругу, що заїде по Ігоря. Їхня трійця мала втекти у нове щасливе життя, або хоча б – у нормальне. Всі вони заслуговували на краще і скуштували надто багато жорстокості від цього світу.

— Я про все домовилась. — мовила Дана, сідаючи за кермо.

— В білій сукні ти схожа на наречену, — Тимур милувався нею і не вірив у власне щастя – вони й справді разом та скоро залишать Міжвиськ далеко позаду.

— Ні. Білий – символ нового. В цій сукні я починаю життя з чистого аркуша. Куди поїдемо, коли заберемо Ігоря?

— А куди ти хочеш? — поцікавився Тимур і взяв її за руку. — Я виручив за будинок достатньо, аби змінити не тільки місто, а й країну.

— Нехай доля сама нас направляє: так само як чинила це раніше…

Вона вправно вела автівку, пригальмувавши лише раз – біля старого закинутого ставка. Дана відчинила вікно і викинула у воду чорний від кіптяви замок. На цьому їхня нещаслива історія скінчилась і почалась нова – світла й сповнена надії на краще.

Почало світати й автівка з Даною і Тимуром виїхала на трасу. Він поклав руку на плече жінки та дивився вперед. Бліді промені ранішнього сонця посміхнулись їм, даруючи обіцянку – все буде добре! Дана поглянула на чоловіка і вперше відчула себе вільною та по-справжньому щасливою. Вони їхали назустріч світанку, новим можливостям та абсолютній невідомості…