Усі до єдиного

Андрій Нивчук

УСІ ДО ЄДИНОГО

Спершу рахують живих. Потім — мертвих, потім хліб, потім сіль, потім ключі. Потім матерів, у яких тремтять руки. Потім батьків, у яких не тремтять, бо їх уже били в підвалах і вони навчилися тримати руки на колінах, долонями донизу, як два чужі знаряддя. Так твориться порядок. Не проповідями, не присягою, не милістю переможця. Порядок твориться лічбою. Скільки домів, скільки печей, скільки криниць, скільки чоловіків, придатних тягати камінь. Скільки жінок, придатних народжувати нових чоловіків. Скільки дітей, придатних стати запорукою того, що наявні чоловіки тягатимуть мовчки, а ще ненароджені з’являться на світ уже з правильним страхом у крові.

«Комісія у складі…», себто я з кількома довіреними прибули до міста на третій день після здачі, коли дим уже не здіймався стовпами, а стелився дахами, мов стара простирадлина на обличчі небіжчика. В обозах ім’я людини зношується швидше за чоботи, тому для кучера я був «ваше високоблагородіє», для конвойних — «чин із управи», для коменданта — «допомога з центру», а для міста — ще одна людина, яка ставить запитання не для того, щоб дізнатися правду, а для того, щоб вирішити, яку правду зручніше повісити на стіну.

Місто лежало над рікою, на високому березі, де вода робила вигин і торгові лодії колись просили дозволу ввійти під міст. Тепер міст був наполовину спалений, наполовину розібраний, а ріка тягла вниз за течією дошки, солому, дохлих коней і чиїсь молитви, написані на клаптях тканини. Над брамою висів новий стяг Східного володаря. Його вивісили на старому древку, бо переможці квапилися, а переможені не поспішали допомагати. У цьому була перша непокора міста: навіть стяг загарбника тут мав такий вигляд, ніби його не поставили, а тимчасово притулили.

Облога тривала сорок сім днів, якщо вірити корпусним журналам, і п’ятдесят два, якщо вірити жінкам біля криниць. Корпусні писарі рахували дні від першого пострілу, жінки — від першого померлого немовляти. У кожної лічби своя влада.

У ратуші, де ще недавно сидів магістрат, тепер розташувався штаб Третього окупаційного корпусу. В залі засідань зняли герб міста й залишили світлу пляму на стіні, прямокутник колишньої гордості. На довгому столі лежали мапи, ножі, кухлі, недогарки воскових свічок, уривки донесень і засохлі яблука з чужих садів. Начальник штабу, сухий чоловік з оком, яке весь час сльозилося чи то від порохового диму, а чи від звички до безвіконного курева, зустрів мене кивком невизначеної поваги.

— Усі, — сказав він.

Я зняв рукавички.

— Від новонароджених?

— Як було погоджено.

— Реєстр є?

Начальник штабу штовхнув до мене підшивку. У міста, яке здається, завжди раптово виявляється забагато дітей.

— Рада підтвердила список? — спитав я.

— Підтвердила. За два дні до передачі влади. Колишній бургомістр підписав, цехові старшини підписали. Священники поставили відмітки по парафіях. Євреї дали свій список окремо. Вірмени — окремо. Сиріт при богадільні — окремо.

— А потім? Жандармерія вже спілкувалася з людьми?

Начальник штабу промовисто подивився мені у вічі. Авжеж: вихолощений столичний хорт спитав, чи трясли армійські бульдоги місцевий люд, ще й використав слово «спілкувалися»!

І він розповів те, що я вже чув на під’їзді до міста від обозників, від пораненого стрільця біля переправи, від кухаря, який чистив ріпу й хрестився після кожного другого слова. Ніч. Тиша. Усі спали вперше за багато тижнів, бо з-за стіни перестали пострілювати. Потім десь заграла дудка. Не гучно, не як музика. Радше як свист у щілині. Діти встали й пішли. Найстарші несли найменших. Немовлята не плакали, дворічні не падали, семирічні не питали, куди, дванадцятирічні, які за облогу встигли стати майже чоловіками й майже жінками, ішли з такими самими порожніми очима, як дерев’яні святі в придорожніх капличках. Їх вивів якийсь заїжджий. До того ловив щурів у муніципальних коморах. Платню отримав по відомості, залишився на ночівлю на постоялому дворі. Увів дітей, поки місто спало.

— Місто спало, — повторив я.

— Вони всі так кажуть.

— Усі?

— Ті, хто не ридає, кажуть. Ті, хто ридає, теж кажуть, тільки розібрати важче.

— І ніхто не бачив, куди?

— Усі бачили одне й те саме: спини дітей, дудку, туман, східну браму, західну браму, цвинтарну хвіртку, млиновий спуск, пролом біля дігтярів. І всі чи то спали, чи не спали. У кожного свої двері в казку. Казка одна.

Начальник штабу налив собі у склянку. Мені не запропонував. Це був не жест грубості, а жест відчаю. Зневірена людина забуває пристойність першою.

— А облогові лінії? Що бачили з нашого боку?

Тепер він уже відверто глянув на мене, як на божевільного, що перестав прикидатися, і відповів своє:

— Усі діти, розумієте? Усі. Купецькі, жебрацькі, ковальські, повійські… Вони самі повинні були тримати себе за горлянку, а ми — рапортувати, що вже деремо під хвіст наступну фортецю.

Як же вони це люблять — «рапортувати» та «під хвіст» — кажу ж: бульдоги.

— Тепер стирчимо тут, як ніж у недорізаній свині, — додав він злобно й знесилено.

Я розумів алегорію. Якщо витягти ножа, свиня заллє тебе кров’ю, вереском та рідким лайном, а потім ще добре подумає, чи на часі вмирати.