16. Перший крок і "профі" флірту.

Олена на це лиш тяжко зіткає та цмокає язиком. Вираз її обличчя говорить про крайню стадію гострого невдоволення.

— Це я бабі Галі нашепотіла таку новину, а не вона мені. Не чіпай старої жінки, — заявляє Олена, скануючи мої очі своїми.— І на Павлика свого не наговорюй теж, якщо хотів про нього згадати, — випереджає мене тепер, ніби відчувши, що я розкрив рота саме для цього. — Про твою небайдужість до мене я не від нього почула. Він лиш підтвердив це та згодився мені допомогати. Я, якщо чесно, й сама дещо таке помічала раніше, бо твої часті позирки на мене при будь-якій можливості, повні обожнювання та захвату, Ярославе, ніяк не змогли залишитись без моєї уваги. Ні, звісно, на мене багато хто дивився із чоловіків із бажанням, але так, як ти — ...ніхто, — вона проводить кінчиком язика по своїм пересохлим вустам, що в купі зі словами миттєво доводить мене до піку подиву та... емоційного збудження. — ...Однак я впевнилася, що не помиляюся в своїх спостереженнях, випадково. Невчасно зайшла до кабінету нашої директорки... Тоді мені й стало все зрозуміло і... І тобі ще треба подякувати мені, що я почула про твою закоханість у мене саме в ту хвилину. Інакше б... — зненацька замовкає панночка.

— Що інакше?

— Інакше б простим сватанням тут не минулося.

— А щоб було? — спантеличенно мружуся.

— Був би... неймовірно оригінальний останній дзвоник, — широко всміхається світлоока. — Ти не замислювався над тим, чому Тамара Іванівна саме тобі й мені доручила писати сценарій на свято? Вона ж ніколи раніше не дозволяла такого. Сама всі сценарії писала, ніби їй занятися іншим нічим.

— Ні... Та зараз тямлю, що це справді дивно.

— Отож бо й воно. Тамара Іванівна схотіла свахою побути і звести нас, бо вони з Марією Олександрівною не могли дивитися, як ти, цитую: "слину ковтаєш, витріщаючись на Оленку", — повідомляє сама Оленка. — Тоді вони мене й просвітили. А крім того були змушені зізнатися у своїх грандіозних планах, від яких я, вдавшись у деякі маніпуляції, змогла їх відмовити. Вони задумали на останній дзвоник привселюдно змусити тебе освідчитися мені. І не просто в коханні, а щоб ти запропонував мені стати твоєю дружиною. Все це звісно мало б бути подано, ніби як театральна сценка, в якій би ти грав Ромео, а я Джульєтту. Щоправда їх версія кінцівки цієї повісті не мала бути трагічною, а навпаки щасливою, з обручкою та білими голубами.

— Та хай вони скиснуть..! Правда? — не можу повірити в достовірність інформації. — А як же субординація та робочий етикет? У попередній школі, де я працював, за такі службові романи керівництво мене одразу б звільнило.

— То через це ти ніяк не міг до мене підступитися? — знайшла можливість пожартувати моя білявка. — Звісно ти маєш рацію. Для сценарію шкільного свята це було б занадто. Але наша люба Тамара Іванівна на цьому хотіла... хайпонутися. За останні роки кількість дітей в нашій школі різко зменшується. Молодь виїзджає з села. Приїзджати мало хто хоче. Крім тебе, звісно. І тому Матвійчук, — назвала Олена директорку за її прізвищем, — таким чином вирішила привернути увагу до нашого села та школи. Вона хотіла зняти відео, як ти робиш мені освідчення, потім наш щасливий і дружній колектив, і радісних дітей. Ясна річ, що ми мали стали зірками YouTub-у. Це зробило б нашу школу популярнішою і ніхто б не думав ніколи її зачиняти.

Я уявив на хвильку останній дзвоник за сценарієм нашої пані Матвійчук, і мене аж пересмикнуло. Чи б погодився я грати Ромео? Напевно, що ні... Та хто б мене питав? Директорка знайшла б, як мене примусити.

Від подальших роздумів про ймовірність такого перебігу подій мене відволікає порив вітру. Він стає різко прохолоднішим і дмухає дужче, через що Олена обіймає себе за плечі та відступає від мене на кілька кроків назад. А в момент, коли ми обидвоє задираємо голови до неба, то бачимо серед чистої блакитті маленьку сіру хмарку над нами, у формі... серця, ніби по замовленню. І в цей же момент на нас падають перші краплі дощику.

— Сліпий дощ. "Курячий", — усміхається Олена, затуливши свої очі рукою та подивившись на сонце, котре ще доволі щедро дарувало тепло, а тепер переводить погляд на мене: — Прямо, як ти, Ярослав.

Сміх коханої повертає знову до теми про "нас". Я подумки набираю мужності в долоні, наче пригоршню джерельної води, та, широко розводжу руки, мов для обіймів.

— І як тобі вдалося їх відговорити від того сценарію? — переходжу невпевненно на "ти", бо не бачу сенсу "викати" нині та й Оленка першою переступила легко цей бар'єр.

— Невеличкий спір. Я наполягла, що потреби у Ромео та Джульєтті немає, бо... — зібгає свої вуста і мнеться молодичка. — Бо ми таємно зустрічаємось. Я запевнила їх, що напереродні Великодня ти маєш прийти до мене свататися.

— Тобто, якби я сьогодні не прийшов з Іваном і Кирилом, то Тамара Іванівна називала б тебе брехухою, а на останній дзвоник ми б з тобою грали Ромео і Джульєтту? 

— Так. Однак вона і тоді не повірила у мої теревені та, мовляв, як жест доброї волі, поставила нас відповідальними за останній дзвоник, щоб ми зблизились. До речі, якщо б сьогодні зі сватанням стався провал, то б у вівторок наш сценарій, котрий ми з тобою клеяли, Іванівна б забракувала та сунула свою версію з шекспірівською драмою на сучасний лад. Але... — прикушує свої вуста, на які впала чергова дощова крапля, моя кмітлива дівчинка. — Але не судилося мені влаштовувати наші заручини за свій кошт, бо з'явився ти і тому спонсор сьогоднішнього бенкету — Іванівна!

Ці слова розвеселюють нас обох. Ми в унісон починаємо сміятися..

— Варто зазначити, що сваха з неї непогана. А головне — щедра! — наголошую, досі перебуваючи під враженням від почутого. — Але... Щоб ти робила, якби я не прийшов сьогодні? Чому мовчала та не сказала про цей спір сама? 

— Пф! Здурів, чи що?! — випинає ображено свої губки, моя фарбована порцелянова ляля. — Тобто ти наважитись сказати про свої почуття ніяк не міг, а мені треба було про це першій заговорити?! Е, ні, дорогенький! Перший крок має робити чоловік!