14. Товар і купець.

А з наближенням до Оленчиного подвір'я, кум мого колеги взагалі тримав уже поставу і йшов, що топ-модель по подіуму. І я помітив, що люди, котрі згуртувались біля воріт Олени та в її дворищі, почали на нас витріщатися... Це що, так модельна хода, спершу від бодуна, а потім і від бедра, Киролова їх зацікавила? Чи вони, як у тій рекламі на аромат кави, а в нашому випадку, на аромат моїх парфюм, носи навострили?

Коли залишилось зовсім трохи, метрів десять, а людська увага все так само була припнута, що коза до стовпчика, в наш бік, я окидаю себе швидким поглядом. Може то я викликаю в них цікавість? Може замурзався десь? Чи може десь цибулинові кожушки, в яких я фарбував крашанки, десь до мене прилипли?

Однак ні. З одягом порядок. Навіть метелик не скрючений і не перекошений. Чому ж тоді на нас усі дивляться? Може через гостинці в наших руках? Щоб не йти з порожніми руками я крашанки все-таки прихопив, а Катерина, Іванова дружина, не випустила нас зі свого двору, поки ми не взяли пасок. Там і мені додому вона дала, і роздати людям, яким ми схочемо чи до яких у гості зайдем теж всучила випічку з родзинками та білим верхом, бо такі тут традиції — кожна господиня роздає свої пасочки, а собі чужі бере, як дарунок, щоб потім за чаєм батли влаштовувати, чия ж паска краще декорована і чия смачніша. Тож я взяв три пасочки, залишивши дві собі, та несу їх нині Оленці.

Точно! То люди на паски заздрісно дивляться! Іванова Катерина, все-таки, велика розумничка та господиня, якої ще пошукати, раз такий захват публіки викликають її шедеври. Збагнувши це, я тепер без усіллякого сорому дивлюсь людям в очі.

Однак, ще одна дивина. Та тут вся вулиця зібралася! Коли ми переступили межу двору Олени — людей всередині нього виявилось ще більше, ніж було видно з дороги! Серед юрби я навіть мало не весь наш учительський склад відшукав! Навіть Мирослав Пилипович з Олею тут!.. І мій Павлусь між людей ошивається...

Аж гульк! Тамара Іванівна намалювалася перед моїм носом... Ще й з мікрофоном у руках!

— А це хто в нас буде? Тут горобці нацвірінькали, що чули-бачили, наче має жених один зі сватами зайти в цей двір. Ви, часом, не їх посланці? Розкажіть, хто такі? З чим прийшли?

У мене від почутого похололи та затремтіли кінцівки. Я обертаюсь квапливо. За нами слідом що, депутат плететься зі сватами? Ач ні — його за спиною немає. Увійшли у хвіртку тільки ми втрьох.

І в цю мить я дякую своїм товаришам, що вони зі мною поряд. Відчувши та побачивши мою розгублену реакцію та те, що я розстібаю верхній ґудзик білої сорочки, а це означає, що сильно хвилююся — вони схопили мене за обидві руки, стоячи досі по обидва боки від мене, та не дали мені впасти. От що означає міцна чоловіча дружба. Щоправда, з боку це мало мабуть вигляд, ніби вони мене на розстріл ведуть і тому тримають в лещатах, щоб я не втік. 

— Та ясно з чим! — раптово вигукує Іван, ні на зерниночку, ні на дрібочку не розгубившись, на відміну від мене. — Всім же це відомо! Всі це бачать! У вас товар — у нас купець! — промовляє урочисто та голосно.

А в мене в цей момент, здається, хміль починає виходити подвійними порціями з організму і тому допетрати, в яку ж ситуацію втрапив, я геть не взмозі.

— Який товар? Який купець? — шиплю на вухо Івану. — Я цибулі вже накупив у Олени. Більше мені не треба. Я нічого купувати не буду!

— Та мовчки буть! — смикає мене за лікоть Кирило з другого боку. — Все під контролем, — і підморгує мені одним оком, усміхаючись голівудською посмішкою.

— Купець кажете? То це про вас горобці цвірінькали? А чи купець ваш по власній волі сюди прийшов? Бо тримаєте його так, наче силоміць волочили! — сміється Тамара Іванівна в голос у мікрофон, а з нею і всі присутні люди.

— По своїй звісно. То в нього від хвилювання голова йде обертом! — ніби телеведучий на телебаченні голосно та виразно, а не як двома година раніше, веде красномовний Кирило-алкоголік... Це на нього що, виступи перед публікою так діють, що від його алкогольного сп'яніння і сліду не лишилось?

— От бідолашний, — жаліє мене моя шкільна керівниця. — А чого він так хвилюється? Може тому що завинив перед кимось? Теличку може якусь згубив і шукає тепер її дворами, а знайти не може?

— Дещо вгадали, а дещо і ні. Наш купець, наш князь, знаєте, ловкий мисливець, — підхоплює свого кума тепер фізрук. — Довго він по лісам блукав, ще довше полями брів, аж одного дня натрапив на слід куниці...

— Ти хотів сказати "олениці"? — перебив, а може й ні, попереднього оповідача Кирило.

Іван награно веде бровами і грає жовнами:

— "Куниці", "олениці"... Та яка різниця? Наш мисливець не розгледів, що воно таке. Може була то й лисиця, а може й мавка лісова! Але так вона причарувала нашого купця, що йому без неї жити стала не сила! Однак... втекла вона від нього. І тепер ми знаємо лиш те, що забігло це прекрасне створіння в цей двір, тому й привів нас сюди мисливець. З того дня, як побачив цю прекрасну, чарівну істоту, так і голову він втратив. Спати не може, їсти не може. І звелів нам сюди з ним прийти, бо сам не може — кожен день без неї вмирає він.

— То може підскажете, — звертається тепер до Тамари Іванівни та всього чесного люду, зібраного тут, а це душ тридцять — не менше, Кирило, — чи тут можемо знайти об'єкт пошуків нашого князя?

У відповідь Тамара Іванівна тягне загадкову усмішку із вельми задоволеним виглядом:

— Є тут дехто. Не куниця, звісно, і не олениця або лисиця, але... ловка красна дівиця.

— О! Те, що треба! — вигукує безпардонно Іван.

— Та почекай, почекай Іване. Треба спершу подивитись на неї, на цю їх дівицю. А то ще підсунуть нашому мисливцю, нашому красеню купцю, нашому ясному князю благородному, якийсь неякісний товар, — перетягує ковдру значущості на себе Кирило.

— Що за цирк? — шепочу я цьому вар'яту тепер, а він у відповідь починає стискати моє плече, що я впевненний — завтра на тому місці синець буде!

— Тихо будь. Ти мисливець. Не поводь себе, як кролик, що боїться пострілу бракон'єра, — отримую відповідь у вухо.