13. Сенсація і зілля.

— Як ти ще від кукурікання півнів перед світанком не прокидався? — прикривши рот долонею, реготав з мене Іван, коли я до нього явився, як він сам виразився: "мовби грім серед ясного неба ударив".

Та товариш би був до мене ще більше критично налаштованим, якби не притяг йому пак пива. Після такого гостинця ще б пак не подобрішати! Тому, замість того, щоб сміятися з мене аж до сліз, він більшість часу давився тим сміхом, як собака кісткою... А над чим потішитися знайти було не важко.

Я розповів йому все, що сталося вчора ввечері та сьогодні вранці. А ще не приховав події, що передували цим дням, у тому числі розмови із сином та Оленою. Про свої почуття теж не змовчав, а потім з'ясував, що зізнаватися про наявність кохання до Олени легше кому завгодно, але не їй самій. І хоч спіймав я мемеля за випадок із листом і Зіною від Івана, проте стало аж легше на душі..  На четверту частину четвертачка...

Сповідь стала випадковою, бо спочатку це не входило в мої плани, проте корективи вніс візит до крамниці. Я йшов туди вже, що у воду опущений, а вийшов ще з паскуднішим пекучим болем у грудях і причиною мого стану був далеко не інфаркт міокарда. Побачивши мою пригніченість, яку я ніс першою, а вже потім слідом тягнув пак пива, товариш не втримався від допиту. Борг, боргом, але йому було не наплювати на мене.

— Дякую, що переймаєшся, — розчулився я від Іванової уважності.

— Ну а як інакше? Ти приніс скільки пива і його треба ж випити! А як мені насолоджуватися цим райським напоєм, коли ти сидиш навпроти?! Та в тебе обличчя, що у покійника, померлого двісті років тому — його тупо немає на тобі! Тільки сморід депресії, як наслідок гниття та розкладання твоєї ніжної натури, шириться від тебе! А пивна церемонія такої поведінки не терпить! — перевів Сидорук свою чуйність в жарт.

Проте мені було не до жартів і тому я розлютився та розповів усе, що було і що мало б бути і що буде. А буде... Буде щастя для Оленки та вічне безрадісне і одиноке життя для мене... А взяв я це не з неба, і не зі стелі, а з холодильника у крамниці (просто почув цей вирок у той момент, коли за холодним пивом потягнувся), а це означає, що джерело інформації надійне...

У крамниці пані Марії за пів години до моменту істини ніщо не віщувало біди. Жінка, як та лялька, котра завжди при при параді та з незмінною усмішкою, ліниво обслуговувала покупців, розпитуючи їх про справи, здоров'я, сім'ю та, що те надокучливе радіо, розповсюджувала сільські новини, тобто чутки. Коли я зайшов до крамниці, то була черга з трьох жіночок, а саме, чи то подруг, чи то свах продавщиці. Звісно вони всі чесали язиками про все на світі. В однієї собака гуляє і вона питала у жінок поради, які таблетки дати, інша розповідала, як живе її молодша донька у Польші, а третя скуповувала пів магазину до Великодня, бо до неї мають приїхати зять зі сватами з іншого села, якісь знатні фермери, і їй кортіло показати себе господинею хоч куди. Ага! Так показала, що більшу половину всієї суми за покупки пані Марія записала до зошиту боржників! Нічого не скажеш — господиня. Такі господині не те, що пилюку в очі пускають, а різнокольорові конфеті! Люблять ці пенсіонерки по-богатому гуляти.

Саме через цю жіночку, котра не рахує своєї пенсії і тому віддаватиме свій сьогоднішній борг пів року частинами, так би мовити, скориставшись акцією "м'ясо та оселедець в розстрочку", я встиг й обрати, яке пиво брати, й посивіти. До того ж, посивіти, і від часу очікування, і від балачок, які в цьому магазині лльються нескінченною рікою. Спочатку про те, що якась Юля, донька місцевого та єдиного фермера, при надії — було чути радісно. Я аж порадів за дівчину, хоч не знайомий з нею особисто, в сотий раз читаючи кількість оборотів на етикетці пивної пляшки. Про те, що "Свєтка", норовлива невістка пані Марії має молочницю вже чути було не так приємно, та й я перейшов до читання етикеток на молочці. Коли ж жіночки, яких залишилось уже двоє, заговорили про те, що їх малі внуки часто страждають на діарею та дійшли висновку, що то все через сучасне виховання молоді, які замість того, щоб спитатись порад батьків слухають ТікТоки, то мені урвався терпець.

— А черга рухається, чи це в нас тут запор, тобто затор утворився? — невдоволено пробубнів я, бо вивчив увесь скромний асортимент продуктів крамниці по два рази, а на третій мене вже не вистачало.

— Ой, а тобі треба швидко? — заплигали вії пані Марії, що у дівчинки на побаченні. — Ти ж там топчешся, видивляєшся щось, нічого не кажеш, то я й думаю, що ти все ще обираєш товар.

Після такої неочікуванної репліки власниці крамниці, насилу змусив себе промовчати, щоб не ляпнути, що насправді хотів би тут посвідку на постійне місце проживання взяти. Та мені ж тут ще закупи не раз і не два робити, то заліпив рота уявним скотчем, щоб не образити жінку. Пані Марія в нас жінка вразлива й злопам'ятна. Їй так скажеш якесь слово чи два перекошені, а потім будеш давитися дубовим печивом (дубове не означає, що виготовлене з дуба, але для зубів різниці не буде, що гризти, камінь, дерево, чи добре витримане, як вино з XVIII сторіччя, пісочне печиво), або просроченою ковбасою, яку вона залишає виключно своїм боржникам або людям, які її, за думкою самої пані Марії, зурочили, подивившись колись на неї не під тим кутом.

Ну то я й всунув свою кінцівку (а хотілось би голову та все тіло ціляком, бо щось спарився в очікуванні дива) в холодильник, імітуючи діставання пива, і в цю мить сталося те, від чого моє, й без того сіре, життя різко потьмяніло та перекособочилося, як дах тої хати, що стоїть на краю села другий десяток літ без господарів...

— Ой, Таїсо, я ж тобі найголовніше не розповіла! — розраховуючи споживачку своєї крамниці вже двісті п'яту хвилину, звернулася пані Марія до неї. — Ти чула, що Олена Шевчучка заміж виходить?

...Я розстібнув один верхній ґудзик сорочки, котру мені на виріст "позичив" Мирослав Пилипович вранці. Щось дихати стало важко. Але, сподіваючись, що в селі ще є люди, котрих я не знаю, і можливо серед них є тезка моєї Олени, розвісив вуха, щоб слухати далі.