9. Біль сільського мученика.

Вранці дуже боліла спить. Що й не дивно. Працював на городі в позі "зю" аж до сутінок, а це цілих три години! І хоч я спав, мов убитий, але прокинувся від цієї ниючої болі раніше будильника. Залишок вільного часу відвів на приготування нормального сніданку, щоб сьогодні не жувати, як зазвичай, одні бутерброди з чаєм. Дам своєму шлунку хабаря, щоб він більше мене не підводив у важливі моменти, а ще, заодно, підготуюся до зустрічі з Оленою, щоб вона оцінила мене з кращого боку.

Вчора близько п'ятої вечора моя колега все ж принесла мені силу-силену цибулі-тиканки, яку я й досі не висадив, і запаси якої навряд колись у мене закінчаться, але я був невситимий і мені так сподобався її візит, що я схотів ще. Тому попросив, щоб вранці пані продала мені ще якогось насіння для посадки, раптом у неї завалялось на денці. В тому, що Оленка щось неодмінно знайде — не сумніваюся, адже в неї, як я довідався, великий різновид товарів. Не тільки молоком чи яйцями торгує дівчина, але ще й огородиною в будь-яку пору року.

Якщо бути відвертим, то садіння мені, якби мовити, геть не всралося, але що ж поробиш, як треба привертати увагу до своєї персони. В мої плани входило лиш придбання тиканки, але якщо пані хочуть переконатися, що я господар ого-ого — то маю ж не покритися ганьбою. Втім, у селі не всі в теперішні часи пораються в землі. Це ж не двухтисячні, коли тут, як розповідають люди, жили лиш за рахунок огородів, а продаючи щодня з бідон молока могли дозволити собі хати купляти і на моря їздити. А зараз же це стає невигідно. Коли ж раптом що, то на кого не плюнь з радістю продасть різного домашнього овоча навіть узимку. Село, на хвилиночку, краще за будь-який супермаркет! Інколи навіть перепадає іноземний товар. Он, наприклад, бабі Галі, чий город межує з моїм, онук прислав цієї зими з Італії різні смаколики, а я їй допоміг наносити одного разу води з колодязя і заслужив й собі який-не-який, а гостинець.

До речі, саме бабі Галі я завдячую найбільше від учора. Коли я вийшов на город на свої тортури, вона саме колупалася у своєму. Дивилась, дивилась на мене, як я ходив і не міг визначитись, звідки ж треба почати садіння і які взагалі правила огородні, а потім мовчки причалапала до мене у свої повні сімдесят п'ять, та й почала керувати.

Взагалі-то, я не підкаблучник, але слухатися бабусь — це ж не рахується? Це повага. Тож я був слухняним хлопчиком. Все-таки, якби не баба Галя, я б не знав, що садити що-небудь потрібно в чисту землю... А я мав намір не полоти бур'яни, а між ними якось рядки ті робити. То що там рядки! Хотів потикати між лабузинням та й усе! Навіщо так напружуватись, рядочки робити? Бо хоч я до цього працював разом із Іваном і бачив, як це роблять люди, але гадав, що це необов'язково. Але баба Галя все розказала, де сполоти бур'ян, а де який хрін багатолітній, чи кріп, чи часник падалішній, якого поросло багато то там, то тут, не чіпати, а де стежку зробити. А ще, своїми власними ногами продемонструвала, як рядки загортати треба, бо я, цитую: "Нестелепа, ще б руками загортав оце без мене!", тобто без баби Галюсі. Іван от спеціальним велосипедом, з одним колесом, і рядки робив, і загортав ним, а я такої цяцьки не маю то й не знав, що потрібно ногами за відсутності допоміжного приладдя завершувати процес садіння.

— Отак от — ніжкою однією земельку горнеш з одного боку, а іншою з іншого — і притискаєш підошвою, ніби ставиш печатку, — повчала моя городна наставниця, витанцьовуючи мавкою у вечірніх сутінках, ледь шкутильгаючи і спираючись на ціпочок. — Але якщо не виходить — приходь до мене, ще тобі проводитиму майстер-клас.

І я пообіцяв, що прийду. От, відчуваю, вже скоро. Уже сім годин і двадцять дві хвилини! Скоро має Олена завітати.

— Я що, прокинувся в паралельній реальності? — вигукує зі своєї спальні син, щойно прокинувся і вчуяв аромати яєчні та овочевого салату. — Тату, сьогодні якесь свято?

— Просто у мене хороший настрій, — усміхаючись загадково відказую.

Настрій і справді в мене — хоч куди. Одну літрову баночку тиканки — всю посадив, чом не привід похвастатись Олені? Її саму побачу — ще один. Та найголовніше зовсім інше.

На жаль, учора розмова з сином відбулася вже після купівлі-продажу з Оленчиних рук цибулі, тож я тоді ще не знав, що за моєю спиною щось замислили. Але після того, як Павлусь мені дещо розповів — я маю деяку підозру у змові чи омані. Втім, в омані солодкій... Принаймні, хочеться вірити, що солодкій. Та що мені з цього? Зате Олена увагу на мене звертає. Чім не привід для усмішки?

Павло запевнив мене, що ні про яке одруження на Соломії навіть не думав. Так, ця дівчина подобається йому і він на перерві однокласникам своїм крикнув, щось на кшталт: "я б їй пол...поліз за черешнями на верхівку дерева" чи щось в такому репертуарі, але ні про яке одруження точно не було й мови.

— Сину, ти точно мені не брешеш? — питаю його знову, за смачним сніданком. — Я не хочу ніяких сюрпризів і ранніх онуків.

— Ображаєш, — пирхає син. — Батьку, я звісно хлопець молодий, велелюбний, не проти зустрічей та гульок з дівками, але до таких серйозних кроків мені ще рано. Чи ти забув скільки мені рочків? Ти ж сам завжди кажеш, що мені треба за навчання думати! Я що, по-твоєму, дурний такий, що свої найкращі роки замість... навчання, здатен запрягти себе, як вола, в ярмо вічного кохання? Звідки взагалі в тебе така інформація?

— З одного, не впевнений вже, що надійного, джерела, — не видаю Олену.

Не втямлю, навіщо їй наговорювати на мого сина, але даю собі обіцянку дізнатися. Тут щось дивне. Або вона, або мій Павлусь — грає проти мене. Це насторожує і не дає спокою.

А тепер і ще дещо.

Сьома година і тридцять хвилин уже! Я зібраний, щоб йти до школи і вже час висуватися, а Олени досі нема! Вона що, забула про мене чи принципово не йде, знаючи, що я поговорю із сином і дізнаюся про її побрехеньки? Все це тривожить і муляє душу, не даючи сконцентруватись на інших речах.

Сім годин і тридцять чотири хвилини... Тридцять вісім...