8. Агроном-початківець.

— Ярославе! — окликає мене Іван, якось вгледівши. А я пірнаю в натовп учнів, ніби не почув нічого.

Ох вчора і зморився я, перебуваючи в рабстві Сидорука! Ледь з деревами тими розібралися. Територія їх дворища чимала, деревин двадцять чи всі тридцять і назбиралося. І хоч я лише однесеньку яблуню побілив майже всю, а решті тільки стовбурці помалював, але все ж довгенько цим довелося займатися. А потім була цибуля... Ще й Іван схотів зробити вечерю, щоб потім нам було що поїсти... І залишив мене він з цибулею наодинці, пояснивши цього разу, як і що робити треба! Однак, розповісти, розповів, а не показав і не уточнив, що не все так точно треба було робити, як він велів... Залишив мені сапку, цибульку і сказав рівненько виорати лунку довжиною десь п'ятдесят сантиметрів і глибиною в чотири та тикати одну цибулину на відстані десяти сантиметрів від іншої, занурюючи на один сантиметр вглиб землі... Але ж хто ж знав, що вимірювати ці відстані в рядку ідеально точно не треба? А я, дурень, тобто, як істиний вчитель математики, ще й додому побіг за лінійкою, щоб вимірювати, а Іванко прийшов і посміявся знов!.. Тому й затягнулася наша праця аж до пізнього вечора.

Щось не хочу сьогодні з Іваном навіть бачитись. А то, ще чого, знов якийсь борг згадає і працювати змусить! А мені воно треба? У мене на сьогодні грандіозні плани! Я до Олени йду. За тиканкою. От тільки дочекаюся закінчення уроків.

Але Сидорук ніяк не втихомириться:

— Ярославе Сергійовичу!

— Що тобі, Іване Юліановичу? — все ж зупиняюся, так і не дійшовши до свого кабінету. — Який Мухтар тебе вкусив, що ти так горлопаниш, наче різаний?

— Та бо цей... Важлива розмова.

— Щось таке, десь, колись я вже чув. Що сьогодні треба зробити? — рефлекторно ставлю руки в боки. — Що чи кого посадити треба?

— Та саджати не треба. А от різати — так. Я ж і подумав, хто, як не ти мені допоможе в цьому.

— А різати кого треба? Якщо Мухтара, то я "за", — сміюся, адже маю гарний настрій... і "зуб" на пса Івана.

— Та ні. Машку! — приголомшує мене фізрук.

На хвильку затамовую подих.

— Сподіваюся, не бабу Машу, сусідку твою, на яку ти скаржився, бо їй Марк побив паркан і тепер тобі потрібно його ремонтувати? — і кепкую, і жахаюся.

— Дуже смішно, Ярославе. Машка — це моя свиня!

Почувши таке я вже остаточно б'ю переполох і гордо сповіщаю свої амбітні плани:

— Ні, друже! Тут я "пас". Мені самому сьогодні допомога не завадить. Надихнув ти мене вчора своєю огородиною, то я й собі забажав посадити що-небудь.

— А не пізно починаєш? Тридцяте квітня, як-не-як. Люди он ще місяць тому, а дехто, хто навипередки із сусідами грається в "чия картопля зійде першою", і два місяці тому обсадилися! Це ж я досаджував учора цибулю, що лишилася, — наголошує колега-товариш.

Я замислююсь. Гм. Олена теж може причепитись із цим запитанням. Треба вигадати причину, чому тягнув із цим і чому наразі хочу це зробити.

— Краще пізно, ніж ніколи, — відказую чимдуж, аби тільки завершити розмову. — Ну то вибач, немає часу на балачки. Гарної різанини тобі, Іване! — кидаю наостанок побажання, вже відійшовши вбік. Нетерплячка вже так і била в ребра, а ще ж необхідно було провести один останній урок...

Одинадцятий клас сьогодні був поблажливим. Майже ніхто не дуркував із хлопців, а дівчата мало шепотілися між собою. Мені, таким чином, поталанило пояснювати теореми про рівносильність рівнянь у відносній тиші. Однак, розповідаючи, що якщо який-небудь член рівняння перенести з однієї частини рівняння в іншу з протилежним знаком, то вийде рівняння, рівносильне даному, але все одно думалось мені про Олену.

Ледь дочекався, коли ж той довгожданний дзвінок протелінькає, щоб опинитися, ніби то випадково, біля третіх зправа дверей від мого класу та не вигукнути:

— Олено Степанівно! А у вас хіба сьогодні так багато уроків? А я зібрався додому та думав до вас зайти. По дорозі.

На моє, заздалегідь зазубрене напам'ять і від цього не надто натуральне, звернення, котре я виплюнув на одному подиху, Олена звичайно реагує не так, як хотілось би мені. Глянула на мене так, ніби я якийсь привид і зневажливо зазволікала із відповіддю. До того ж сьомий клас ще не весь розбрівся з кабінету, в якому проводився їх урок малювання, тож залишки дітей зацікавлено навострили свої вуха, від чого молода вчителька спіймала дискомфорт. Якоїсь митті мені здалося, що вона мене проігнорує. Навіть встиг засмутитися за цією причиною.

— Як добре, що не пішли, Ярославе Сергійовичу, — ощасливлює мене рівний голос молодиці. — А я саме хотіла з вами поговорити. Це стосується Павла.

Те, яким тембром було сказано останнє речення, вказувало лиш на одне — мій син знову щось утнув. Цей здогад за частку секунди аж встиг вивести мене з ладу, як робить безжалізне окислення батареї з настінним годинником. Кудись подівся романтичний настрій.

— Що цього разу? — звільнившись від зайвих тенет схвильованної усмішки, тепер питаю серйозно.

— Зайду до вас через п'ять хвилин, — апатично повідомила мене колега і поспішно пробігла граційною кішкою повз мене. І навіть те, що я майже затулив вихід із кабінету, ні на мілілітр не збентежило її. А мене ж, новина щодо розмови про сина настільки шокувала, що я й не надав ніякого значення квапливому доторку її руки до своєї.

Повернувшись до спорожнілого математичного класу, поріг якого вже не думав переступати сьогодні, мене знов переклинило. А чого це я маю бути так сильно засмученим від дивацтв свого сина? Він мене попереджав про ймовірні вибрики. Я сам винен в їх наявності. Присягаюся — Павлусь знову вимагатиме від мене активних дій та бажання зняти маску невдахи. Ха! Але пізно.

Вчора я прийшов додому, коли він вже спав, а сьогодні пішов з дому, ще коли син не прокинувся, що в цілому не в новинку, тож ми із ним не встигли поговорити на цю тему і мої плани невідомі Павлу. Оце я здивую синулю коли розповім про своє зухвальство, яке запланував спрямувати на його класну керівницю! Тож, чому мені киснути? Для цього немає причини. Щоб не накоїв мій Павлусь, але такого більше не зробить. Не буде потреби. Я збираюся взяти ситуацію під свій контроль.