7. Маляр.

Понеділок — день важкий. Та в мене і неділя була не легше. Цілий день прововтузився на дивані, розмусолюючи свої шмарклі. А як інакше? У мене тут кохання до Олени із грудної клітини випирає, а вона з депутатом шашні крутить!.. Ну звісно — він же депутат! Автівка краща, ніж у мене, Форд Ескейп, а не якесь Шевроле Авео, та ще й хатину збудував собі самотужки двохповерховий. Подейкують, у нього навіть басейн є на території подвір'я! За високим, кам'яним парканом...

Ну й Олена, невже на гроші його повелась? На маєток, землю, славу? І різниця у віці її не лякає... І навіть те, що він одружений... Люди кажуть, що його дружина ще років п'ять тому поїхала закордон. Залишила на шиї чоловіка двох дітей неповнолітніх, та так і завіялась...

Як чоловік, від якого пішла дружина, залишивши дитя на руках, то я його розумію. Однак не втямлю ніяк, що йому заважає подати на розлучення? Мені от, наприклад, відстань, що була між мною та колишньою дружиною, не завадила подати на розлучення, хоча в той час вона теж закордоном була певний проміжок часу. А він чому ж досі одружений? Що йому в такому статусі дозволяє крутити голови дівчатам? На що Олена сподівається? Чому обрала його, а не вільного чоловіка?

Думав про це весь вчорашній день і дійшов до висновку, що краще вже здатися, ніж й далі страждати. Плювати на свої спаплюжені почуття — аби тільки Оленка була щаслива! Саме з таким настроєм пішов я сьогодні до школи. Син з мене навіть покепкував:

— То що, татусику? Не важко твоїм плечам таскати тягар звання "Тюхтій"? Що будеш робити, щоб не бути більше таким невдахою?

— Нічого не робитиму. Визнаю, що тюхтій, невдаха, слабак... Вміти приймати дійсність теж корисна та сильна навичка.

Павлусь на мою філософську думку нічого не сказав, а тільки хмикнув, що той кінь, невдоволенно. У мовчанні ми так і дійшли до школи, вчасно встигнувши до початку першого уроку.

Було важко повертатись до роботи, але я зумів. І навіть перешіптування школярів і глузливі переглядки колег щодо п'ятничних чуток з приводу "листа від героя-коханця" не розхитали мене. Я вистояв. Та що там! Я двічі навіть здибався в коридорі з Оленою! Втім, привітався стримано та й пішов своєю дорогою і не обернувся, не сіпнувся, ніяк не показав своїх мук розбитого серця. Хіба це вже не робить мене переможцем? Щоправда бою між голосом розуму та воплів серця...

І от, святкуючи свою незламність, я вже збираюся додому. Аж гульк!

— Фух! Застав тебе на місці! Думав, ти пішов. Знаю, що короткий день у тебе сьогодні, — дикою бджолою залітає до класу Сидорук, учитель фізкультури та мій, який не який, а друг.

— Та саме збирався. У тебе щось важливе? — не відволікаючись від рівняння стопи зошитів, які вже не вміщаються на моєму робочому столі, питаю у візитера.

— Та є дещо... Присядь, побалакаємо.

— Та я й так сиджу...

— Ну тоді продовжуй сидіти. А я присяду тут. І...

Я насторожуюся. Іван сказав це таким серйозним тоном, що це не схоже на нього. І всівся навпроти мене, розвалившись на стільці, як двієчник.

— І що ж за розмова така важлива? — цікавлюся, бо Іванко все якось тягне, тягне, що кота за хвіст і мовчить. От бачу, що свербить йому язик щось сказати, але ж мовчить! Невже і я оце маю такий недолугий вигляд, коли не наважуюсь і слова мовити Олені?.. Ото... дикунство... 

— Та той во... Ну цей во... — мугикає щось незрозуміле з оленячою мордою мій дружбан. — Короче...

— Іване! — вривається мені терпець.

— Та що таке!? Я просто хочу сказати, що ти мій боржник! І мені потрібно, щоб ти сьогодні ж віддав мені борг! — вивалює одним махом, без продиху.

— Який борг? — витріщаюся на нього. В мене немає звички позичати в когось гроші абощо.

— Який, який. Мовчазний! Ярославе, ну ми ж не діти, щоб не розуміти нічого. Я ще в п'ятницю тобі розповів, що мені через тебе прилетіло від Зіночки, — емоційно веде, розмахуючи руками. — І знаєш, я ж твій друг, я тобі не митиму кістки. Хоч заведи собі десять коханок, а мені до цього діла не буде!..

— Я не шукаю коханок! — перебиваю його.

— Та шукаєш чи ні — твоя справа. Мовчу. Але ж друже, якби не твої залицялки до заміжніх дівок, у мене б не боліло в одному місці. То чим не борг?

Я закочую очі. Ось тобі й маєш. Через свою дурну голову і ногам буде важко тепер...

— Я до заміжніх не лізу. То випадково. Я ж тобі розказував! — згадую за легенду, згідно якої я писав не лист, а якусь там сценку до останнього дзвоника, але якимось чимось занесло той папірець бозна-куди. Діти ж бо бавились. — І я ж уже вибачався перед тобою!

— Ой, та давай тільки без цього! "Випадково"... Ти дорослий мужик — бути без жінки складно, це й курці ясно. Подумаєш, схотілось адреналіну. З ким не буває? Я б до Зінки теж потоптав стежину, але ж як моя Катюха дізнається — не те що між ніг зацідить, але й відірве все, що можна! — розреготався Іван.

У п'ятницю я від нього вже натерпівся жартів на цю тему, тож нині волію припинити цю розмову.

— Та годі тобі. І що ж ти хочеш? Чим борг віддати? Ящиком пива? Чи стілець змайструвати? — спересердця першу-ліпшу думку веду, нагадавши останні Іванові іменинни, на яких він сказав, що найкращий подарунок для нього — то ящик світленького, а заодно і випадок місячної давнини, коли він мав, на правах учителя праці, витесати з дерева стілець, а натомість не зміг і мене допомогти приарканив. Бачте, щось наплутав із сантиметрами... Того дня я зрозумів, чому школярі зі старших класів мугикають собі міні-пісеньку після уроків праці в мене на уроці: "Фізрук Сидорук народився без рук"...

— Та ні... В мене цей... Як тобі сказати... — знов не може підібрати слів фізрук. — Дерева треба побілити вдома.

— Тобто?

— Та Катерина моя причепилася ще з початку квітня: "Побіли дерева! Побіли дерева!" А в мене щось руки не доходили ніяк. То те, то се. Та так і до дотягнув до кінця квітня. Усе село з білими підперезаними деревами вже давно, а Катюха визвиряється, що лиш одні ми, як ті нецивілізовані люди, — бідкається Іван, зробивши невластиве йому жалібне квадратне обличчя.