6. Верба і "тиканка".

Ранок неділі для мене віщував спокій та перегляд фільмів із сином. Ми вирішили таким чином укласти перемир'я та провести час разом. І хоч я досі не виконав обіцянку, тобто, не розповів класній керівниці сина про свої почуття, втім Павлусь, знаючи про мої спроби, трохи змилувався і вирішив не перевтілюватись із чемного хлопчика в бунтівника. Павлик навіть присвятив увесь вечір п'ятниці заспокоюванням мене і закликанням не втрачати надії.

Після того випадку з посланням Олені, яке потрапило не в ті руки я став, здається, популярним. Зіночка, як виявилося, настільки здивувалася зізнанням у коханні та злякалася, що це написав хтось із учнів, що одразу ж почала шукати почерк того, хто написав лист, копирсаючись у всіх зошитах, які їй траплялись під руку. В зоні ризику опинилися всі старшокласники, яких вона лякала залишити в одному і тому ж класі на другий рік, а потім і вчителі чоловічої статті... Та мені ще пощастило, що знайшовши та ліквідувавши мене, тобто свого залицяльника, ляпасом Зіна більше нічого не зробила. А от фізруку пощастило менше! Той давно до неї підбивав клинці, але всім відомо, що лишень жартома, бо ж він одружений. Втім Зіні це не завадило запідозрити Сидорука у цьому найпершим. Оскільки вчитель фізкультури зошитів не перевіряє, то й визначати чи його перу належить лист довелося довше, але закон підлості зіграв свою роль. Фізрук саме прийшов до Зіни Анатолівни попросити двох хлопців, щоб ті допомогти йому з деякою фізичною роботою на дворі, а біологічка подумала, що це не збіг. Та й зацідила йому межи ніг колінцем, щоб показати одинадцятикласникам, що буває з тими чоловіками, хто лізе до заміжніх жінок!..

Вже до кінця п'ятого урока вся школа гуділа новиною, що вчителька біології давно має коханця, але нині вирішила розіграти концерт вірності, мовляв, щоб залишитись святою. Мені дивом підвезло, адже всі вирішили, що мене Зіна обмовила, вигородивши свого справжнього коханця... З одного боку для мене все склалося й добре, але з іншого — на душі було бридко. До того ж, я не очікував такого прояву вірності від Зіни та переймався, чи не перепаде їй від свого чоловіка за таку новину — село ж маленьке. Тому чутки довелося змінити і вже вчора люди гуділи вже інакше. То я шукаю коханку...

Бути героєм-коханцем, який навмання обирає для себе жінку, себто, першу-ліпшу, яка просто погодиться на це, для мене виявилося надто печально. Навіть сусідські собаки тепер на мене дивляться косо і гавкати на мене не хочуть! Що вже казати про сусідок! Ті шепочуться за моєю спиною, аж гай шумить, але навіть не вітаються! Стало страшно від однієї думки, що й колеги в школі після цього навіть не дивитимуться в мій бік і не бачити мені Олени, як свою потилицю...

Після такої припарки мені, якщо бути відвертим, нічого не хочеться. Вчора сидів увесь день вдома, мов у воду опущений і сьогодні те ж саме волію робити. Та й неділя — то святе. Казали баби на цім тижні, що працювати в неділю гріх. А ще чув, як сьогодні правилося в церкві. Подейкують свято. Тільки от яке — забув.

Дивуюсь цим людям, що своє життя віддають селу. Вони хрестяться, коли їм щось ввижається чи коли не хочуть, щоб ввижалося, знають усі церковні свята, вірують у прикмети. От цієї весни всім селом, замість того, щоб забити запит у Google та подивитись ймовірність погодних умов на найближчий місяць, вони дивились по телевізору на якогось бабака, який вийшов із своєї сплячки і сказав їм, що весна буде рання... Та це ще квітки. От коли сусідка моя гукала іншу сусідку, щоб сказати, що вже терен зацвів і можна саджати всю огородину — от тоді я й оторопів вкрай. Вже хай там бабак, він же тварина, але щоб терен, тобто ягідний кущ, наказував людям садити город!.. Нам, дітям міста, такого не зрозуміти...

На фоні останніх подій та своїх роздумів нині сумую. А може я взагалі тут зайвий?.. А радше тимчасовий. Я прибув сюди працювати взагалі за контрактом. Учителька математики в декрет пішла от мене і взяла Тамара Іванівна на її заміну на три роки. Втім, один рік уже майже сплив. Лишилось два. То може ну його, ті всі сподівання, старання? Ми з Павликом не приживемось тут. То й навіщо давати марну надію і собі, і Олені, і сину? Нащо засмучуватись через зіпсовану репутацію? Нехай наговорють й на мене, чи навіть на сина — а ми поїдемо звідси все одно...

— Тато, там хтось у двері стукає! Ти чуєш? Піди відчини, — кричить син із сусідньої кімнати. Ну звісно, що знайшов крайнього, кого послати відчинити. В нього ж самого важлива місія — він фільм нам вибирає!

Втім, хоч бачити нікого не хочу, та й не чекав на гостей, плентаюсь неохоче до передпокою з низькою стелею. З наближенням до вхідних дверей почув, що по шибкам дійсно тарабанить якийсь пустунчик.

Спочатку я подумав, що то в гості до Павла дітвора прибігла, тому відчиняю бездумно. Але те, що чекало мене зовні — перевершило всі припущення.

— Зіно Анатоліївна?.. Добрий ранок... — нерозбірливо мукаю, аж закахикавши від неочікуванної гості на порозі. 

— Добрий ранок! А чого це ви не веселі такі, Ярославе Сергійовичу? Такий день погожий! Ну хіба що трохи вітрянний, ну прям як ви, але це ж нічого, — весело гигикає пишногруда, на диво скромно сьогодні вбрана.

— Угу, вітрянний... — буркаю засмучено. — А чого ж ви прийшли до такого вітрянного? Не маєте страху, що і вас розпусницею зроблять люди? Вони ж уміють, кому, як не вам, це знати.

— Та не боюсь я цих чуток! — жваво та моторо бринить її дзвінкий голос. — Я цей — допомогти вам прийшла. І побити заодно!

Тільки зараз я помічаю, що Зіна прийшла не з пустими руками, адже наразі піднімає догори якийсь віник із гілок та метиляє ним у різні боки.

Та вона взагалі навіжена! Її з брудом змішали в чутках, і якби я не втрутився та не бовкнув пані Марії в магазині, що то я Казанова, а Зіна не причетна ні до чого, то так би й вовтузили її всі вуста пліткарок й далі! Так ні — їй мало! Припхалась до мене додому, щоб нас й далі люди коханцями обзивали! Але й на цьому не все! Для чого приперлась? Їй було недостатньо ляпаса?! Тепер ще й тим букетом з гілок битиме?! Дика жінка!