4. Нічне полювання на... півників.

— Та що це за напастя?! — різко відриваю я голову від подушки, коли за вікном ще темно.

Мені наснилось, що усі, хто живе на моїй вулиці, з малу і до велика, у коров'ячій подобі оточили мене і тицяють, хто пальцями, хто копитами і регочуть: "Не телишся ніяк! Не мужик!" А очолює це зборище хто? Звичайно Олена! Голова в неї її, а тулуб її корови. Вона тримає в своїх руках пошматовану гілку бузку, зриває навмання квіточки і, сміючись, сує його в рота жменями. Її пшеничне волосся в'ється по червоній шкурі, а вона, стоячи на задніх ного-копитах, жує той квіт, як справжня корова, переминаючи щелепами його то на ліву, то на праву щоку. І волає на все горло: "Ти дурко!"

...Жах який. Що за чортівня мені сниться? О пів на п'яту ночі... То мабуть, тому що образливо чути таке. Всі довкола наче змовились! Хтось мурлом обзиває, хтось сміється з моїх замурзаних штанів, а хтось й взагалі зі мною говорити не бажає...

Щодо останнього — це я про сина. Все-таки він з'явився вчора. О дев'ятій вечора. Сказав, що хоче спати і зачинився в своїй спальні. Навіть вечеряти не став. А я вже вирішив не лізти до нього поки що. От — терплю до ранку. Прокинеться і поговорю з ним.

Та тільки ніяк не можу того ранку дочекатися! Ніби пороблено мені — яку ніч поспіль не спиться. Але і в цьому є своя перевага. Хоч не виспався, але проаналізував ситуацію і вирішив нарешті все змінити! Хочуть від мене дій? Люди радять проявити себе справжнім чоловіком? Ну то буде їм усе! А Олені будуть квіти! В знак подяки. Ніби то.

Відійшовши від нічного жаху, згадав, що у сусідів саме вчора розцвіло чимало півників. Думаю, якщо їх нарвати не спитавши дозволу — ніхто й не помітить. І щоб так було, робити це потрібно вдосвіта. Тобто зараз. Хоч якась буде користь від мого безсоння.

За вікном ще й не світало, а я вже натягую на себе темний одяг, а для більшого маскування ще й світшот чорний та каптур на голову зверху накидаю. І йду тихцем на двір, а далі шлях один — треба через паркан перелізти.

Та одна біда — паркан хоч і дерев'яний, але високий... Хоч бери та штакети відривай, щоб шпарину зробити! Потім приб'ю все назад!

Цим і займаюсь, адже часу на пошуки інших варіантів немає — скоро світанок настане, люди виходитимуть з хат порати господарство... Нехай вже пробачають мене Кириченки — тобто мої сусіди. Дід із сином тут живе і, думаю, за один день, нічого не станеться, якщо у паркані між нами шпаринка побуде. Начебто, свійської птиці в них немає. Злих песиків теж. Лишень коти одні. Та тим нічого не буде від тих шпарин — не втечуть, як кури, скориставшись лазом.

Проте... не так все й просто, насправді. Перша дерев'яна штакета виявилася трухлявою і, хоч і частинами, але піддалася моїм рукам. Відламав із кінцями. Буде на дрова. А от наступна — не піддалась так швидко. Доволося гепнути по ній ногою... Та так гепнув, що аж паркан весь ледь не завалився!

У результаті — почувся характерний звук і дерево тріснуло. Штакетина розклолося десь посередині. І тут... загавкав мій пес!

— Циць! — пискнув я Кудлаю, бо не можу закричати. Але це десятирічне кудлате створіння мабуть не впізнало мене і своїм бісячим гавкотінням підняло й інших сусідських собак на вухи... Тепер вулицею прокотився концерт...

Та щоб ти сказився, Кудлай! Мале таке, на коротких лапах, волохате, а який гамір підняло! Господи помилуй! Аби тільки сусідів не переполошили! Бо ще подумає хто, що я крадій...

Довелося деякий час причаїтися у кущах біля паркану, які добре, що я не встиг ще вирубати цієї весни. Коли ж собаче тявкотіння припинилося і наш Кудлай сховався в своїй будці, гучно зацокотавши ланцюгом, то я знову взявся за справу...

Та чи надовго? Ага. Це вам не хвіст собачий. І навіть не коров'ячий. Тут треба ще вміння... Яких у мене нема. Знов деякі штакети не відбиваються, бо міцно прибиті... На це б місцеві сказали: "Оце раніше дерево було! А цвяхи які файні! П'ятдесят років зроблене, під дощем, сонцем щодня — а як нове!". Вже чув я таке.

Лиха прикупивши, попри продовження валування собак, бо сусідським на відміну від нашого Кудлая не спиться, як і мені, та попри непокору штакетин — невеличкий отвір все ж я зміг утворити. Більше не буду мучити ні себе, не дерево. Паркан й без цього вже нахилений.

...Залишилось тепер лишень пролізти в цю дірку. Приб'ю ті нещасні п'ять дерев'яшок пізніше.

Що ж — нова задача. Мабуть от так от відчувають себе мої учні, коли я їм на контрольних математичні задачі даю — страшно, нічого не зрозуміло, бо не готувався до такого, але кудись, щось сувати треба...

І от сую спочатку ліву ногу в пройму, потім присідаю і, згорбившись, намагаюся прослизнути туди тулубом, підборіддям притискаючись до грудей. І зрештою, що та лампочка в рота — але в мене виходить залізти. Опинившись по той бік паркану я аж зрадів.

Щоправда, вже починає світати і тому треба баритися. В мене ж ще дорога назад і оберемок не збираних квітів! Добре, що півники під самим парканом. Майже. Два кроки лишень.

Роса на зелених стеблах півників неабияк мочить ноги. Чи не роса? Крізь дрімоту чув ніби, що дощ у вікна ляпав, але подумалось, що то сниться. От я дурний! І чому галоші не взув? Так ні! У шльопанцях на тонкі шкарпетки поперся! І клепки не мав додуматись прихопити рукавиці, бо крім ніг і руки мерзнуть від такої ранкової ванни. Ще, чого диви, захворію. Але пізно бути бережливим, коли залишилось на денці. Зриваю квіти поки зривається.

За хвилин п'ять, чи може шість, майже навпомацки, ледь розбираючи, де стебла, де листя, а де голівки квіток — у мене все ж утворюється в руках оберемок хрумкої зелені. Тішуся з того.

Та раптом чую, як скрипнули вхідні двері сусідської хати... От дідько! Це фіаско! Хтось йде! Треба якось сховатись! 

Поки серце вискакує з грудей, а я ховаюся за стовбур горіха, до якого довелося зробити кроків із сім, хтось із сусідів чимчикує зовсім поряд... Здається, це дід Микола і він поспішає в туалет. А ці зручності як раз неподалік півників розташований. За якихось двадцять чи більше кроків від горіху! От дід у цей бік і снує...