2. Порадниця-звабниця.

Пробудження вранці — це вам справа не з легких. Ще й якщо ніч погано спав і прокинувся злим. Одно й займався тим, що крутився, думав і знов крутився. І перекручував свої думки, що фарш на м'ясорубці. Ех, шкода, що думки не можна поперчити й посмажити. Так би прокинувся — а котлети вже готові. Ач ні — котлети з думок не їстівні. Від того й злий, бо голодний.

Ніяк я не очікував від сина такої каверзи. І це я не про те, що він з'їв звечора весь хліб і залишив мене сьогодні без нього, знаючи, що я все їм із хлібом. Я про бійку. Це ж, якщо в школі стане відомо, що мій син побився з депутатським нащадком, то мій авторитет похилиться, що п'ятсотрічна слива? А якщо дізнаються про причину бійки!? І як після всього цього дивитися в очі колегам? А Олені Степанівній?..

Ох, Олена, Олена. В твої ясні очі дівочі, блакитні, що озерця, й без цього я відверто зазирнути боявся, а нині й поготів — не здужаю...

Одне мені цікаво — відколи мій Павло став таким спостережливим? Чи може це я необережним був? Адже правда на стороні сина — його класну керівницю я ніколи не оминав очима. Моя б воля — то я б її й з'їв!.. Очима. Тільки очима! Я не настільки голодний, щоб жерти людей. Ще й жінку, в яку я закоханий!

О, так — у мене до Олени кохання. Велике й щире, як новонародженне теля. Ця закоханість вразила мене блискавкою ще з першого погляду, в день розіграшу-зустрічі. Однак, мій переїзд у село вимагав багато сил і на флірт, крім того дня, в мене їх не вистачало. Та й сміливості теж. Уроки, адаптація до нових умов проживання, прибирання території двору, садочку, а ще ж був невеличкий ремонт у домі — от чим я займався.

Ми оселилися в її спадщині — домі Оленчиної бабусі, який потребує рук і реставрації. Молодиця за фактом здає цей дім, в якому я мешкаю з сином, нам в оренду. І стало б бути, що чим не привід перетинатися з дівчиною зайвий раз? До того ж на одній вулиці через п'ять хат живемо. Та де там! У школі, і тільки у школі, відбуваються наші зустрічі. То на батьківських зборах, то в учительській чи на шкільких концертах. Тобто все у формальних обставинах, в яких не візьмеш і не пофліртуєш. От мені і лишається тільки стиха кидати на неї рідкі позирки, щоб не привертати уваги. Думаю, ніхто не зрозуміє, якщо я не віддиратиму від Олени своїх очиськ, які в її присутності розширяються й випучуються...

Втім, брешу — колеги помічали інколи мої косі таємничі позирки та безнадійні зітхання в Оленчин бік.

Одного березневого дня, а саме на не пишному святкуванні в учительській з нагоди ювілею нашої любої Маріїї Олександрівної, коли на столах залишився останній кусень желейного тортику з вишенькою на самій верхівці, і всі вчителя майже розійшлись, я, після кількох келихів лимонаду дуже хотів у... туалет. Але потрібно було доїсти свій шматок тортику, інакше б це було не вічливо, бо я б пішов — та з кінцями. А бабуся мені завжди казала, що викидати їжу — то гріх.

І от я сидів, не надто ретельно пережовував те фруктове желе зі шматочками яблуків та винограду і бісквітом, бо ж хотів доїсти смаколик якомога скоріш, аж раптом зайшла мова про любов. Щоправда, про любов із фільмів. Тему завели вчительки молодших класів — дві, так би мовити, "названі сестри". Вони говорили про те, як гарно показують по телевізору весілля, а я замислився, чи мріє про такий захід Оленка... Вона в цей час мрійливо споглядала у вікно, тож її профіль на фоні весняного заходу сонця виглядав казково й ніжно.

Я задивився на красуню, але так — крадькома. Кидав погляди в її бік, пробігаючись беньками через столи, за якими ще сиділа купка вчительок, і через торт, і навіть через книжкові шафи у куточку, біля яких і причаїлась казкова принцеса. В якийсь момент я втратив розум і мій взір завис на ній непристойно довго — аж на цілих дві хвилини! Моє щастя, що цей жест фанатичної прихильності залишився непоміченим ніким, а головне, Оленою. Принаймні, я так думав...

Після солодкого частування, нарешті впоравшись зі своєю гіганською порцією тортика, що коштувало мені десяток непрожованих каваликів десь у стравоході, я хотів покинути свято, але... не зміг. Образ Олени прикував до себе мою увагу. Я не міг намилуватися нею.

І в той момент, ювілярка, яка опинилася на сусідньому від мене стільчику, штовхнула мене у бочину.

— Ярославчику, синку, може б ти вже взяв ситуацію в свої руки? Дивишся, дивишся, а ніяк не береш. Не годиться так. Якщо хочеш бути щасливим — потрібно хапати своє щастя якомога хутчіш, інакше існує ймовірність, що наступного разу шансу це зробити не буде — щастя забере хтось інший. Ти мене зрозумів?

Я закивав, погоджуючись, підборіддям зверху і в низ. Але потім у голову стукнув спомин, як точнісінько так само мені кивав двієчник Романенко на моє пояснення, що таке функціональна залежність, тобто функція... Він тоді покивав, покивав, а як я перепитав його — зізнався, що нічогісінько не втямив. Тож, щоб не відчувати себе двієчником, я через кілька секунд все ж припинив свої кивання.

— Марія Олександрівна, а ви про що?

— Про неї, Ярославчику. Про неї. Скажи ж — гарна, — якась багатозначність промайнула в словах зрілої жінки, що фарбує майже кожного місяця своє коротке волосся у колір морозного каштану, щоб ніхто не дай боже не вгледів її сивини.

Я тривожно зглитнув слину і майже заїкаючись пискнув: 

— Т-так. Дуже гарна вишенька на торті. Дуже. Де купували торт? Чи замовляли в когось? — пробубнів, сподіваючись, що іменинниця говорила не про Оленку, а про тортик. Мабуть з боку я виглядав, як невситимий ласун. Ненажера, словом. Так швидко з'їв свій шматок і постійно ще й дивився на залишки смаколика.

Марія Олександрівна тоді лишень зітхнула тяжко й усміхнулася мені, сказавши, щоб я доїв вже ту скибочку тортика. Але в її погляді я побачив невдоволення... І по цей день сподіваюся, що воно було пов'язане з тим, що я об'їдаю жінку в літах, а не через те, що дурень. Однак зараз, дізнавшись, що мій син зрозумів мої почуття до Олени я замислився — а що, як і колеги помічали це? Просто лише Марія Олександрівна зголосилась про це заговорити, а всі інші знають, але мовчать...