1657 Королівський двір Франції

П’єр дивився на кохану дружину і усвідомлював наскільки він її любить. Висока пишногруда жінка в дорогих шатах належала лише йому. Чоловік був вже ладен махнути рукою на королівський бал. Коли поруч з тобою такий скарб, не хочеться відволікатись. Але король Людовик не відрізнявся терплячістю, тому пара вже крокувала по коридорам, коли їх настигли гвардійці.

― Наказ короля : доставити графиню в бальний зал.

Подружжя переглянулось, але перечити не наважилось. Марія спокійно протягнула руку і відповіла:

― Я повністю покірна волі короля.

П'єр навіть не здогадувався що чекає на них сьогодні. Сотні разів він наступав на одні й ті самі граблі, але кожного разу як вперше.

Король дуже не любив непокірних. А ще більше він ненавидів зради. Як нікчемна графиня насмілилась на таке! Сьогодні він збирався дізнатись.

Марію звинуватили в зраді короля і катували до ранку. Вона назвала імена всіх учасників справи, крім одного. Її коханий чоловік був не просто одним зі змовників. Він очолював цей рух. Він сам хотів сісти на трон.

П'єр тим часом не міг нічого зробити. В нього було недостатньо сил. Одного за одним його друзів і знайомих заарештовували. Кожного з них чекала страта. Але справа перш за все. Він має жити, навіть якщо всі загинуть. Він має довести справу до кінця. Не можна підводити народ.

― Передай їй отруту, ― попросив граф слугу. П'єр хотів помилувати дружину, щоб та не страждала від вічних тортур.

Марія не повірила, коли їй в камеру передали флакон. До останнього вона сподівалась, що її лицар врятує від неминучої гибелі. Або згине разом з дружиною. Навіки поруч. І в горі і в радості.

Але П'єр забажав смерті коханій. Просто усунув перешкоду. Звів нанівець роки кохання і вірності.

― Шкода, ― сумно сказала Марія і випила. Останні хвилини життя жінки пройшли в розчаруванні і самотності.

Чоловік картався з того моменту, як слуга закрив двері. Він не мав так вчиняти. Це неправильно. Він має щось вдіяти. Але що? Треба тікати. Але ворота закриті. Та й нащо жити, якщо в цьому немає сенсу.

― Маріє, люба Маріє. Що ж я накоїв, ― втомлено бормотав чоловік доти, доки в двері не зайшли стражі і не попросили його на вихід.

П'єр не бачив сенсу противитись. Справа всього його життя була загублена. А разом з нею і Марія. Від його руки. Зі світу швидко вимивались фарби. Його навіть не здивувало те, що зрадником виявився кращий друг. П'єр лише тихо чекав на смерть.

Коли меч просвистів біля його шиї П'єр подумав лише про те, що якщо він не зміг врятувати дружину, то має піти вслід за нею.

Лише одна жінка простояла до кінця страт. Вона дивилась як тіло виносять і промовила лише одну фразу, що промовляла знов і знов ось вже багато років, стоячи над безвольним тілом:

― Шкода, що ти так легко подох.