24

- … Ти взяла усі речі?

- Маргарет, я приїду за кілька тижнів!

- Однак, перевір чи все на місці.

         Моя чергова поїздка у школу. До початку навчального року залишалося трохи більше як тиждень. Я сподівалася, що все ще залишаюся членом редакції газети, й тому їхала раніше.

         Маргарет пекла мені з собою пиріг й контролювала мої збори. Це було так приємно й незвично, що я боялася аби не сталося чогось неприємного. Хоча одна неприємність мене все-таки чекала – поїздка на автомобілі. Радує лише, що вона не буде надто довгою.

- Ось. – Маргарет простягла мені пакуночок, з якого доносився аромат свіжоспеченого пирога.

- Це зайве…!

- Ш-ш-ш, зроби старенькій приємне. Чи я дарма старалася?

- Ви як завжди перебільшуєте! Вам до старості ще довго чекати. Принаймі я вам не дозволю старіти раніше за мене! А за пиріг – дякую.

         Я не особливо воліла брати з собою пиріг, але ображати Маргарет я теж не могла, тож довелося взяти його з собою. В жодну із сумок він не вміщався, тому я вирішила взяти його в салон автомобіля.

         Бредлі підігнав машину до самого входу в будинку. Традиційно присівши на дорогу я попрямувала до неї. Мої сумки ніс Джон. Він моєї допомоги він категорично відмовився. Побачивши автомобіль моє обличчя перекосилося від страху. Я відразу спробувала опанувати себе. Але мені це важко вдавалося, Бредлі помітив мою реакцію.

- Крісті, що таке? Невже ти боїшся сідати з нами в автомобіль? Ми з Джоном нічого поганого тобі не зробимо, навіть навпаки – захистимо, якщо буде потреба.

- Я боялася з вами їхати лише вперше. – я спробувала посміхнутися, але мені це погано вдалося

- Я не розумію…Тоді в чому ж проблема?

         Я швиденько сіла на заднє сидіння. Джон закривши за мною дверцята сів попереду.

- Їдьмо!

         Ми вже виїжджали з двору як я виглянувши з вікна помахала на прощання Маргарет. Потім я сіла й замруживши очі намагалася думати про щось хороше. Кожна поїздка на автомобілі була для мене випробуванням. Сьогоднішній переїзд був не виключенням.

         Пройшло не менш як пів години перш ніж Бредлі знову зачепив болюче для мене питання.

- І все-таки Крісті, невже ти так боїшся їхати з нами?

- Я настільки нажахано виглядаю? – спробувала віджартуватися я.

- Чесно кажучи, вигляд у тебе паршивий…

- Бредлі! Негарно так говорити про дівчину, яка на додачу ще й твій бос.

- А що? Краще про це скажу я, ніж стороння людина.

- Ти нестерпний. – Джон незадоволено похитав головою.

- Все гаразд, Джоне. Мої батьки загинули в автокатастрофі. Того дня ми поверталися з парку розваг. Я вижила дивом. З того часу автомобілі – це моя фобія, яку подолати просто неможливо.

- Пробач… Я не знав. Мені жаль. – голос Бредлі притих.

- Я ж казав не чіпати її…

- Ви не винні. Просто давайте не чіпатимемо більше цю тему.

     Решту часу ми мовчали. Кожен думав про своє. Я щосили відганяла від себе спогади, які винирнули на поверхню. Щоб хоч якось відволіктися я почала рахувати дерева обабіч дороги. Та дорахувавши майже до ста я збилася й відкинула цю ідею. Натомість я просто дивилася на краєвид що відкривався з вікна.

         Я спробувала уявити, яка школа восени. Я ще не бачила її такою. Я уявила як я та Алекс гуляємо по жовтастому листю, яке лежить прямо на тротуарі. В руках у мене букет із найкращих листочків, які мені трапилися по дорозі.

         Думка про Алекса змусила мене посміхнутися.

         І ось нарешті я приїхала! Я впізнала дорогу, що вела до школи. Серце почало тривожно битися. Я тут не була три місяці. А здавалося, що цілий рік. Усе так змінилося…

         Біля воріт ми зупинилися.

- Пробач, далі я їхати не можу. Джон занесе твої речі. Хорошого навчального року!

- Дякую. Бувай!

         Вийшовши з автомобіля я видихнула з полегшенням.

- Ходімо?

         Не відповівши, а легко кивнувши я попрямувала у двір шкільного містечка. Як виявилося — я знову приїхала найперша. Для мене це було навіть краще – більше часу спокійно влаштуватися.

         Занісши мої речі в кімнату Джон міцно обійняв мене на прощання й залишив мене наодинці.

- Бувай. Дзвони як що щось. Ми приїдемо так швидко, як тільки зможемо.

- Дякую. Бувай.

         Переконавшись що охоронець зник за ворітьми я стрімголов кинулася до поштового ящика школи. Я сподівалася знайти там хоча б записку від Алекса. Але там нічого не було… Злегка розчаровано я повернулась назад.

         Але ж він міг щось лишити в моїй кімнаті чи в моїх подруг. Ця думка знову обнадіяла мене. Розкладаючи свої речі я оглянула всі місця, де міг лежати лист. Але марно. Нічого не було. Остання надія була на Сюзі та Лілі.