Розділ 13. Наслідки

У сусіднє селище Грабовець ми долетіли швидко. 

Не встиг справа на узбіччі маякнути знак межі міста, як Лев піддав правою стопою уперед, вижимаючи з мотору більше потужності. Чорна блискавка полетіла полотном асфальту, ледь торкаючись колесами землі. 

Так мені здавалося, сидячи у білому салоні на місці штурмана. Насправді, я була подібна відвідувачу каруселі “Центрифуга” у лунапарку, котрий щоосені приїздив до мого міста у свято Дня машинобудівельника: притиснута до сидіння, з дивакуватим обличчям, і повна надії, що з мене не вийде фонтан… емоцій. А Лев так нічого, спокійненько керував цією кулею, що розрізала простір. На спідометрі виднілася шалена цифра сто п'ятдесят, і це була далеко не межа шкали…

― Якщо страшно, закрий очі. А потім звикнеш, ще проситимеш піддати газку.

Я скористалася порадою і покрутила головою. 

― Я уже починаю відчувати принади того вашого переміщення. Там хоча б не переживаєш, чи залишишся живим. 

― Я спасу тебе, навіть ціною власного життя, Соломіє. Тож за такі дрібниці можеш не переживати. 

Він це сказав так тихо, що за шумом машини я ледве розчула.

Цікаво, це він серйозно? Чи це одна із тих пафосних фраз, що персонажі романів кажуть своїм компаньйонкам, а потім з легкістю забувають? Ні, Лев уже довів, що вміє тримати слово. Залишається сподіватися, що подібних ситуацій у нашому житті не передбачається. 

Зупинка на території заміського котеджу сприймалася мною більше як благословення, ніж прибуття до пункту призначення. Автівка зупинилася перед воротами. Я приготувалася потрапити у справжнє вампірське логово…

… яке виявилося досить звичайним заміським будинком, який побачила, розплющивши очі - підʼїзна доріжка, газончик, туї, посаджені вздовж заїзду. І звичайна одноповерхова будівля білого кольору з металопластиковими вікнами.  

― Я купив цей будинок перед місією, щоб створювати ілюзію нормальності,  ― пояснив мені Лев. ― Сам я і ночі не був тут. Не дивуйся, що всередині чисто. Єдина кімната, якою я користуюся постійно - гараж, звідти і переміщаюсь, щоб не залишати випадкових свідків, а найбільш відвідуване місце - холодильник з їжею. Не люблю працювати на голодний шлунок. 

― А я-то думала, ― розчарування в моєму голосі не почув би тільки глухий. 

У гаражі стояли кілька пустих поличок для інструментів та іншого дрібʼязку, що зазвичай зберігають у подібних кімнатах. І все, хоч став сюди диван і тумбу з телевізором, і ніщо не видасть справжнє призначення цього місця. Хіба комплект чорних коліс, залишений в кутку білого царства. 

― Пішли, бо я тут ще не вкрутив лампочку - механізм опуститься і буде темно. 

― А навіщо вона тобі?

― То не мені. Я добре бачу у будь-якому освітленні. І поки ти не почала вигадувати всяке - то щоб ти випадково носа не розквасила, коли наступного разу відвідаєш мене тут, ― сказав Лев, відчиняючи переді мною альтернативний вхід у будинок. 

Я потрапила у великий передпокій, такий же не обжитий, як і гараж. Далі - кімната-студія. Меблі відсутні. Вікна затулені ролетами. Сиротливий холодильник, підключений до мережі - єдиний предмет, що вказував на присутність мешканця. А, ще копійчана лампочка, що висіла на проводах під стелею. 

Я поглянула на Лева, піднявши брову. 

― У холодильнику зберігається запас крові, ― пояснив Лев уже наочно, дістаючи цупкий прозорий пакет з червоною рідиною, ― який мені вже треба поповнити. Це останній. А лампа необхідна для замилювання очей. Я налаштував тут автоматичне ввімкнення світла, щоб спостерігачі, якщо такі будуть, думали, що тут хтось є. 

― Навіщо тобі це все? Хіба є комусь діло до твого життя? Це село - зона місцевих крутеликів. Вони бережуть своє приватне життя, і того не лізуть у чужі.

― Людський фактор - штука перемінна. 

Я з цікавістю дивилася, як Лев готується до споживання. Він дістав з кишені катетер і пробив дірку у спеціальному отворі на пакеті. В’язка холодна рідина з бульканням перелилася вниз.

― Ем, це може бути неприємно, ― трохи невпевнено.

― Зрозуміло. Я тоді поки погуляю?

― Головне не виходь за межі дому і не піднімай жалюзі* - вікна в авто тоновані, тож тебе ніхто не бачив. Твоя присутність тут має залишитися непоміченою.

Звуки кроків відбивалися від стін, коли я поверталася до першої кімнати. Хай краще зовсім не буде спокуси глянути на Лева, ніж соромити його. Але це точно було лукавством, слова про “неприємність”, і способом уберегти себе від моєї уваги. Я вже бачила, як він харчується, але то було більш по-людськи - зі стаканчиком, графіном. Другий спосіб, напевно, був би крапкою у моєму сприйнятті Лева подібним мені. Ну і що, що очі і клики? Скільки таких переодягнутих бігає? А от розпивання крові зі спеціального пакетику чи людського тіла - то вже інший рівень.

За спиною було тихо, ні ковточка, ні сьорбання. Пустка в будинку не чіпляла око, тож я просто стояла у коридорі в очікуванні хлопця, роздивляючись свої ноги.

― Ми підемо до підземелля? ― вирішила уточнити.

― Так. Стіни мають вуха, а там - моя територія, і ніхто туди не може потрапити без мого дозволу чи шпигувати за мною.

― Але ж я якось змогла.

Лев вийшов до мене, витираючи неслухняну каплю крові з кутика рота. Вона залишилася на пальці і, замість того, щоб просто стерти серветкою, той диявол засунув його до рота і облизав.

― Це буде одне з моїх питань до тебе. Можемо вирушати. Я закінчив.

― Ага, ― відізвалася зачаровано.

Чи варто говорити Леву, що такі вибрики… Обурюють через негігієнічність? 

Ми з’явилися у проході між поличок перед освітленою ділянкою. Цього разу Лев з’єднав наші долоні перед переміщенням, і не роз’єднував їх до моменту посадки мене у крісло. 

Грамофон дограва першу частину “Місячної сонати”. За столиком були ще два порожніх місця. Лев налив стільки ж фужерів із кров’ю і поставив їх навпроти по різні боки від мене.