Глава 52. Адріан

Вона пішла. Знову. Але цього разу звук її кроків, що віддалялися по глянцевій підлозі офісу, звучав як фінальний акорд. Я стояв посеред власного кабінету, оточений склом і бетоном, і відчував себе повним ідіотом. Я розгромив Бойка, я вивернув навиворіт архіви десятирічної давності, я притягнув сюди її батька — і все це для того, щоб вона подивилася на мене з такою люттю, від якої холоне кров.

Я вже зробив крок до дверей, збираючись наздогнати її біля ліфта, схопити за руку і змусити вислухати... але важка долоня Бурі лягла мені на плече.

— Не треба, Адріане. Зараз ти зробиш тільки гірше.

Я різко розвернувся, скидаючи його руку. Моє дихання було рваним, а всередині все пекло від нерозуміння.

— Чому? — майже викрикнув я, не дбаючи про те, що нас можуть почути співробітники. — Чому вона так ненавидить мене? І чому вона так ненавидить тебе, що її буквально трусить від твоєї присутності? Ми повернули правду! Ми очистили твій бізнес, ми покарали того, хто нас підставив! Хіба не цього вона хотіла?

Буря лише хмикнув — сухо, без жодних емоцій. Він відвернувся, поправив свій дорогий піджак і повільно попрямував до виходу, наче ця сцена була для нього лише дрібним непорозумінням.

— Справа не в Бойку, хлопець. І навіть не зовсім у тобі.

Він пішов до ліфтів, не озираючись. Але я не збирався відпускати його так просто. Я кинувся слідом, наздогнав його вже біля кабіни й заблокував двері рукою.

— Ні, ти не підеш просто так, — процідив я крізь зуби. — Я хочу знати. Яка кішка пробігла між вами насправді? Чому вона втекла з дому? Що ти з нею зробив, старий?

Буря зупинився. Він повільно підвів на мене погляд, і в його очах я побачив глибоку, застарілу втому. Він мовчав кілька секунд, наче вирішував, чи варто мені довіряти цю частину своєї ганьби.

— Вона злопам'ятна, — нарешті промовив він, і в його голосі почулася дивна суміш гордості та болю. — Така ж вперта, як і її мати. Вона ніяк не може забути той вечір десять років тому.

Він натиснув кнопку виклику ліфта, хоча я продовжував тримати двері.

— Тоді все руйнувалося, Адріане. Твій тиск, інтриги Бойка, мої акції падали щодня. Я намагався врятувати фірму, врятувати наше майбутнє. І я не придумав нічого кращого, ніж влаштувати її життя «вигідно». Знайшов їй партнера — сина одного з моїх впливових акціонерів. Думав, це зміцнить мої позиції й забезпечить їй золоте майбутнє під надійним крилом.

— Ти хотів її видати заміж за розрахунком? — я відчув, як огида підступає до горла. — Як середньовічний лорд свою власність?

— Я хотів її захистити! — раптом вигукнув він, і його голос завібрував від напруги. — Але Діана... вона не така. Вона влаштувала такий бунт, якого цей маєток ще не бачив. Сказала, що я продаю її, як частину активів. Вона пішла тієї ж ночі. Без копійки в кишені, без жодної моєї речі. Змінила номер, змінила все. І більше ніколи не поверталася.

Буря важко видихнув і подивився на мене майже з жалем.

— Вона почала жити сама, ненавидячи все, що пов'язано з моїм прізвищем. А коли про мене поповзли ті чутки про крадіжку твоїх технологій, про «брудні гроші»... вона повірила всьому. Найгіршому. Для неї це стало остаточним підтвердженням того, що я — монстр. І тепер, коли ми з тобою стоїмо тут поруч, для неї це виглядає так, ніби я знову продав її, тільки тепер тобі.

Ліфт дзинькнув. Старий зайшов у кабіну і повернувся до мене обличчям.

— Ти припустився тієї ж помилки, що і я, Адріане. Ти думав, що нею можна керувати. Але Діану не можна купити правдою, як не можна було купити багатством.

Двері почали зачинятися, розрізаючи моє відображення в дзеркальних стінках ліфта. Я залишився стояти в порожньому коридорі.

Тепер я розумів. Кожне моє слово в тому ліфті про «пустку», кожен мій наказ, кожна спроба контролювати її кроки — усе це било прямо в ту саму рану, яку наніс їй батько. Я не просто був її ворогом. Я став його ідеальним продовженням.

Я стояв і дивився на цифри поверхів, що мінялися на табло, і вперше в житті не знав, як виправити те, що я так методично руйнував.