Глава 12. Адріан

Я чекаю у вітальні, міцно стискаючи в руці горнятко з подвійним еспресо. Гіркота кави трохи протвережує, але відчуття її вологої шкіри під моїми долонями все ще пече пальці. Я дивлюся на свої руки і злюся на самого себе. Корсак, візьми себе в руки. Це просто бізнес-інструмент. Гарний, норовливий, пахучий персиками, але інструмент.

Двері спальні відчиняються, і я мало не впускаю порцеляну.

Діана виходить у сліпучо-білій сукні на тонких бретелях. Легка тканина підкреслює кожен її рух, а сонячне світло з вікна робить сукню майже прозорою на контурах. Вона виглядає... надто чистою для того бруду, в який я її втягнув. Жодного макіяжу, крім ледь помітного блиску на губах, і волосся, що м’якими хвилями падає на плечі.

— Готова? — мій голос звучить грубіше, ніж я планував.

— Більш ніж, — вона виклично піднімає підборіддя, і я бачу, як на її пальці зблискує та сама каблучка. — Сподіваюся, на яхті є рятувальні жилети. З вами поруч ніколи не знаєш, коли підеш на дно.

Я ігнорую шпильку, ставлю каву і жестом вказую на вихід.

У ресторані на терасі нас уже чекають Моретті. Сеньйор Паоло виглядає напрочуд бадьоро після вчорашнього лімончелло, а Паола в елегантному капелюсі вже вивчає меню.

— А ось і наші молодята! — вигукує Паоло, підводячись і розводячи руками. — Діано, люба, ви сьогодні просто сяєте. Адріане, друже, у тебе втомлений вигляд. Що, ніч була занадто бурхливою?

Він підморгує мені так красномовно, що я відчуваю, як Діана поруч зі мною ледь помітно здригається. Я кладу руку їй на талію — власним, владним жестом — і відчуваю, як вона напружується під моїми пальцями.

— Ви ж знаєте, Паоло, — відповідаю я з напівусмішкою, — деякі контракти потребують обговорення навіть після опівночі.

— О, я впевнений, що ваші «переговори» були дуже продуктивними! — регоче італієць. — Сідайте, ми якраз замовили фріттату та Prosecco. Сьогодні особливий день. Сьогодні ми маємо відчути смак майбутньої перемоги.

Сніданок минає в атмосфері удаваної ідилії. Я підігрую, підкладаючи Діані найкращі шматочки фруктів, іноді торкаюся її руки, демонструючи Моретті «хімію», якої нібито немає. Але щоразу, коли наші погляди перетинаються, я бачу в її очах те саме: виклик. Вона не просто грає роль, вона веде власну партію.

Коли ми нарешті прямуємо до пристані, сонце вже починає припікати. Білосніжна яхта «Stella» погойдується на воді, чекаючи на нас. Але мій погляд чіпляється за дещо інше.

Біля входу на пірс, за масивною колоною готелю, я помічаю жіночу постать. Великі сонцезахисні окуляри на пів обличчя, широкий капелюх і нервові рухи — вона намагається заховатися, але я впізнаю цю лінію плечей з тисячі. Вікторія.

Вона таки приїхала. Нічний дзвінок не просто розлютив її — він вигнав її з лігва. Вона стоїть там, стискаючи сумочку, і я бачу, як її погляд, сповнений чистої отрути, прикутий до Діани.

— Адріане, щось не так? — тихо питає Діана, відчувши, як я на мить забарився.

— Все ідеально, — ціджу я крізь зуби, міцніше перехоплюючи її лікоть. — Просто тримайся сценарію. І що б не сталося — усміхайся.

Паоло вже на борту, він махає нам рукою, тримаючи в іншій смартфон.

— Стійте! — кричить він. — Фото для історії! Наречений і наречена на фоні своєї мрії! Поверніться до мене, обійміться! Ближче, Адріане, не будь таким холодним північним ведмедем!

Я розвертаю Діану до себе. Її очі зовсім близько — в них відбивається блакить озера і... тривога. Я кладу обидві руки їй на талію, притягуючи впритул. Я відчуваю, як вона затамовує подих. В цей момент я боковим зором бачу, як Вікторія виходить із тіні колони. Вона зриває окуляри, і її обличчя спотворене гнівом. Вона робить крок до нас, якраз коли спалахує камера Паоло.

— Адріане Корсак! — її голос прорізає шум хвиль, як ієрихонська труба. — Ти справді думав, що зможеш замінити мене цією... офісною мишею?!

Моретті завмирає з телефоном у руках. Паола прикриває рот долонею. Діана здригається, але я не випускаю її з обіймів. Навпаки — я притискаю її ще сильніше, відчуваючи, як її серце калатає об мої ребра.

Гра офіційно закінчилася. Почалася війна.