Розділ 2.Ераст

Я розбирав документами в маєтку, аж поки не прибула нова придбана мною худоба та кілька нових кріпаків. Будучи досить заможних поміщиком я завжди перевіряв все сам, і в той раз зробив так само. Це був незабутній день. Найкращий день мого життя. Це був день коли я вперше побачив її. Чорні як ніч очі і таке ж темне волосся заплетене в косу. Шкіра засмагла від частого перебування на сонці. Сорочка та спідниця були зношеними вщент. Але навіть тоді вона всміхалася. Вона посміхалася навіть мені. Їй було не більше шістнадцяти років. Бідна сирота без родини. Моя дружина померла при пологах разом з ненародженою дитиною. Якби у мене була донька вона була б  її віку. Я не зміг відправити її працювати в поля під пекуче сонце. Вона залишилася працювати в маєтку на кухні. Маленьке чарівне створіння, яке не давало мені спокою ні вдень ні вночі, постійно траплялося мені на очі. Згодом я зрозумів,  що почав сприймати її не як дитину чи навіть доньку, а як молоду дівчину. Ця красуня мене не боялася. Вона була єдиною в маєтку хто мене не боявся. Навіть за межами моїх земель всі знали про мій жорстокий норов. Якщо я когось зі своїх кріпаків карав батогом то я не зупинявся доти, доки не бачив як відділяється м'ясо від кісток. Мені завжди було важко  зупинитися. Зупинити мене міг лише чарівний погляд моєї Соломії. Лише завдяки її чорним оченятам я спромігля не поперевбивати половину своїх кріпаків. Моя прекрасна Соломія...
Одного разу я знайшов її коли вона прибирала в моїй спальні. В одній руці у неї була брудна ганчірка, а другою рукою вона тендітно торкалася до книжок на полицях шафи. Вона так зачаровано їх розглядала, що спочатку навіть не помітила як я зайшов.
- Вмієш читати? - прошепотів я їй на вушко підійшовши впритул. Від Соломії завжди пахло весною. Вона наче сама була весною. 
Соломія обернулася до мене з переляканий очима. В її погляді читалась відповідь "ні" на моє запитання. 
- А хочеш навчитися? - прошепотів я їй знову, але на цей раз дивлячись прямісінького в її очі. Відповіддю мені стала її радісна посмішка. Саме цієї миті я не втримався і поцілував її. Вона не відштовхнула мене, але вона... заклякла. Переді мною неначе статуя виросла. Вона просто дивилася мені в очі. Моя борода та вуса залишили невеличке подразнення на її ніжній шкірі. Великим пальцем я торкнувся її червоних губ. На одну хвилину мій погляд зупинився на віковому контрасті між її щокою та моєю рукою - розквіт та згасання. Мені було п'ятдесят років на той час, їй - всього шістнадцять. Між нами була вікова прірва, але того вечора я забув про все окрім неї. Вже через кілька хвилин Соломія була підімною, а через кілька секунд я був в ній. Це був її перший раз... І це був перший раз коли я зробив їй дуже боляче. Перший, але не останній. Я ніколи не був ніжним, бо ніколи цього не вмів, але заради неї я намагався. У мене це погано виходило. Вона жодного разу не заплакала. Скільки б болю я їй не заподіяв, вона завжди стримувала сльози. Соломія могла пручатися  та битися але плакати - ніколи. Та особливо мені подобалось коли вона сама завдавала мені фізичного болю. Моя дівчинка могла роздерти нігтями мені шкіру до м'яса або ж прокусити шкіру до крові. Вона навіть намагалася кілька разів мене вбити. Чим тільки вона мене не штрикала... Моя маленька винахідниця... А як вона мене ненавиділа!!! Навіть її ненависть завжди приносила мені насолоду. 
Вранці, після нашої першої ночі разом,  я стояв в спальні перед дзеркалом та розглядав себе. Зморшки,  сивина та дряхле тіло. Я був старим і втомленим чоловіком. Раніше мене це ніколи не хвилювало. Але тепер у мене була Соломія. Я опустив погляд на свій пах де все було в крові, а потім перевів його на Соломію. Її чарівне маленьке тіло вже вкрашала різноманітна палітра синців які розпливплись яскравими барвами. Вона була прекрасна. Їй завжди пасував колір крові. Саме тієї миті я зрозумів, що ніколи її не нідпущу і нікому її не віддам. 
Відтоді Соломія стала господинею у моєму маєтку та власницею мого серця. Всі знали, що вона сталала моєю... улюбленицею. Я навіть замовив її портрет художнику. Вже через тиждень всі поміщики та знать дізналися що у князя Ераста Радовського з'явилась коханка, яку вони шанобливо називали "моєю вихованкою". Я замовляв їй сукні, купляв коштовності та оплачував вчителів. Моя маленька пані була розумницею і добре навчалася. Потроху вона почала керувати господарством. Тож я міг спокійно лишати її одну знаючи, що моя маленька пані з усім упорається. Та я розумів, що час невпинно спливає. Як тільки їй виповнилось сімнадцять я був змушений поїхати від неї. Моя подорож зятягнулася майже на цілий рік. Та мені все ж вдалося знайти те, що я так завзято шукав.