Уламок неба

Чоловік, що нерухомо вдивлявся у горизонт крізь вікно на кухні, нагадував їй батька. Більше того, дівчинка не сумнівалася, що раніше він ним і був. Але зараз між тим, за ким вона перелякано спостерігала з-за стіни вітальні здавалося цілу вічність, і тим, кого вона щиро любила впродовж усіх своїх семи років життя, не було нічого спільного. Наче цей чоловік – всього лише відголос того, ким він колись був. Як згасаюче багаття: коли вогонь все ще залишається вогнем, але ні захоплюватися, ні, тим паче, обпектися ним вже не можна – він підійшов до свого кінця. Усе, що могло змусити його палати, давно згоріло. Тож зовсім скоро йому і самому доведеться погаснути.            

Але ж люди не згасають, так? Її батько повернеться і знову стане таким, як раніше!

Вони знову наввипередки снуватимуть магазинами у пошуках цукерків, яких ще не доводилося куштувати. Знову дивитимуться мультики і засинатимуть під тихе фальшиво-батьківське бурмотіння про те, що сидіти перед телевізором до пізньої години надто шкідливо. Знову їстимуть морозиво, непомітно докладаючи один одному додаткові порції просто для того, щоб довше побути разом. Адже він не може просто піти, залишивши замість себе цього незрозумілого, хоч такого схожого на себе чоловіка?

Він опустив голову і стрімко набрав в легені повітря. Від цього звуку, вже вкотре за останню годину, шкірою дівчинки пробігла хвиля мурах із неймовірно холодними лапками – її батько, той справжній, колишній батько, так не поводився. Він ніколи б не стояв поруч, навіть не намагаючись обійняти свою улюблену доньку. Ніколи б не завмер із направленим у підлогу обличчям замість того, щоб перекинутися з нею декількома словами. А ще він ніколи не дихав так… Неправильно? Так. Неправильно. Це переривчасте шипіння, яке, напевно, було вдихом та стійкий, схожий на виття собаки, видих – жоден із її знайомих дорослих не міг дихати настільки лячно. Настільки гучно, що, здавалося, наче шепіт його горла линув звідусіль. Або й взагалі не існував і тільки причувався переляканій дитині.

Раптом він сколихнувся і повільно линув до вітальні. Там, пройшовши на відстані декількох сантиметрів від завмерлої біля порогу дівчинки, він знову зупинився ближче до направленого на південь, як і на кухні, вікна і завмер, ударяючись своїм відстороненим поглядом об таке ж холодне, як він, скло.

            Що він намагається побачити? Чому він поводиться так дивно? Чому він робить те, що ніколи б не став робити її справжній, колишній батько? І як він взагалі може щось бачити, коли його очі наче залиті молоком з кваснючим журавлинним соком? Чому він не зніме цей вимазаний у глині(?) одяг і не одягнеться у щось тепліше? Вона ж бачить як він посинів від холоду – наче облив себе чорнилом й так і не зміг його до кінця відмити.

І чому він мовчить? Чому він ігнорує її слова? Він що, образився? Але на що? На те, що вона забула прибрати з газону той камінь? Так хіба вона може бути винною у тому, що була надто втомленою для наведення ладу? І так всі сили витратила на те, щоб рівномірно розфарбувати його блакитними фарбами. А перетворити затверділий шматок землі на загублений уламок неба не так вже й легко! 

Та й хіба це вперше вона не поклала іграшки на свої місця? Ні. Якби татусь ображався на її ліниву натуру і дитячу забудькуватість, то змінювався б кожного дня, заходячи до її неприбраної кімнати. Причина його перевтілення мусить ховатися деінде. 

Тіло чоловіка піддалося атаці незначних, але чисельних судом. Вираз його обличчя чітко вказував на бажання наважитися ще раз ступити крок і побрести до іншої кімнати, зазирнути до іншого вікна. Але сил зрушити з місця не вистачало. Не так вже й багато їх могло поміститися у згасаючому тілі. Значно менше, ніж рідини, за якою його зіниці та райдужки ставали непомітним більмом на фоні рожевих очних білків; ніж рідини, за якою так перелякано слідкувала його донька.

Так,  нехай не одразу, але збільшення вишневого молока під повіками батька дівчинка все ж помітила. І якщо секунду тому вона боялася, що так той втрачає зір, то зараз страх перед незрозумілим поступився місцем здивуванню. Адже здогадавшись, що рідина, якої побільшало, насправді була сльозами, дівчинка усвідомила, що вперше в житті побачила плач дорослої людини. Хоча сказати напевне не могла, – схоже, ті у цьому не зовсім вмілі. Адже коли, бувало, ридати починала вона – видовище не було схожим на чашку, що наповнюється полуничним йогуртом, який все ж не виходить за вінця. Це був справжній струмінь із садового крану: безкінечним потоком сльози неслися маленькими каналами обабіч носа, у кутику губ збиралися справжні солоні калюжі, а підборіддя і шию лоскотало прохолодною липкістю. У батька ж вони просто накопичувалися, але так і не витікали. Може у дорослих просто малий запас сліз? 

У будь-якому випадку, побачивши плач свого татуся, вона відчула біль, значно сильніший за той, який змушував плакати її. Біль, який у поєднанні зі страхом утворював незнане до тієї миті відчуття: суміш безвиході та горя…

Як допомогти тому, хто тебе не чує? Вона ж не знає, що може засмутити дорослих. Не знає, що може бути настільки жахливим, щоб змусити людину стати геть іншою, стати непомітною, майже прозорою. Навіть зараз, спостерігаючи за жахливими змінами батька, вона залишається такою, якою була завжди. Тоді хто ж, або що, могло налякати її татуся ще сильніше, ніж той лякає її?   

Чоловік моргнув. Та навіть до кінця опущені повіки не спромоглися вичавити із його вологих очей бодай краплю рідини. Намагаючись не думати куди поділися його сльози, він плавно повернувся праворуч і рушив до сходів у протилежному боці будинку. Шлях пролягав крізь кухню і висічене у її південній стіні вікно, прозора простота якого могла привабити навіть чоловіка, що втратив здатність бачити красу. Але для того, хто більше не помічав оманливих чар цього світу, воно було звичайним, не гідним уваги отвором.