Том 1: 1. Відчай і Надія

Рой озирнувся навколо — усюди була лише непроглядна пітьма.

«Що це за місце? Я сплю?»

— Це і справді сон, але я — справжня.

Жіночий голос розсіяв морок, що важким тягарем тиснув на свідомість Роя.

«Що? Хто тут?»

Він не міг вимовити ані звуку.

— Унизу.

Його погляд повільно опустився додолу.

«Плетений з ниток заєць? Хто ти?»

— Твоя дружина й дитина в небезпеці. Прокидайся.

                                                                ***

Перші сонячні промені почали пробиватися крізь густі крони дерев, а разом із ними пущею покотилися дзвінкі пташині трелі — ліс прокидався від нічної дрімоти.

Протираючи заспані очі, аби денне світло не різало зір, Рой неспішно потягнувся вгору. М’язи напружилися, повертаючи до життя тіло, що надто довго лежало в одній позі.

— Час перевірити пастки, — крізь позіхання промимрив Рой.

Минуло вже чотири роки відтоді, як він став сільським мисливцем. Щотижня, а то й двічі на тиждень, Рой вирушав у хащі: розставляв пастки і терпляче вистежував здобич.

Цього разу все пішло шкереберть. Галявина, де ще тиждень тому паслися олені, спорожніла, причому жодних слідів їхнього переходу вглиб пущі не було.

Довелося розширювати зону полювання й змарнувати в лісі цілих три дні замість одного. Саме тому від нинішнього ранку залежало геть усе.

Оглядаючи розставлені пастки, Рой знімав їх — аби звірина не потрапила в пастку під час його відсутності й не згинула там голодною смертю.

Позаду лишилося кілька верст, проте ліс наче вимер: ані сліду дичини. Надія в очах мисливця танула на очах.

«Якщо так піде й далі, доведеться братися за вудочку».

Аж ось, коли він дістався найвіддаленішої пастки, що стояла ген далеко від стоянки, до вух долинуло глухе ревіння й тріск гілок.

Обличчя мисливця вмить стало радісним.

— Олень! — скрикнув Рой і чимдуж кинувся на звук.

Чуття не зрадило досвідченого слідопита. На невеликій світлій галявині серед дерев шарпався міцний молодий самець. Він відчайдушно намагався зірвати зашморг: мотузка мертвою хваткою тримала його за ногу, а інший кінець було прив’язано до міцного сука, який тріщав при кожному ривку звіра.

Олень не спинявся ні на мить — кидався на всі боки, втрачав рівновагу, збивався на коліна, але з іще більшою люттю рвався на волю.

Рой чудово усвідомлював: наближатися до переляканого звіра — чисте безумство. Рухаючись безшумно й обережно, аби не сполохати здобич, він зняв із плеча лук і плавно натягнув тятиву.

Потрібно було влучити не зіпсувавши шкуру. Ціле хутро коштує в рази дорожче .

Після чергового стрибка, коли олень завис у повітрі, в ту саму мить перед приземленням, Рой пустив стрілу. Постріл виявився бездоганним. Звір упав додолу вже бездиханним, а стріла стирчала з ока.

Рой шанував лісових мешканців: їхнє хутро дарувало тепло в морози, а м’ясо рятувало від голоду. Вони заслужили принаймні на швидку й безболісну смерть.

Знявши останню пастку й закинувши оленячу тушу собі на плечі, мисливець пішов назад до стоянки.

Поруч дзюрчав гірський струмок із кришталево чистою водою. Це було одне з численних джерел тутешнього плато: одні ледь струменіли тоненькою ниткою, інші сягали кількох ліктів завширшки. Усі вони збігали у велике озеро неподалік селища. Нечисленні тутешні жителі щиро пишалися тим, що п’ють найчистішу воду й ласують найсмачнішою рибою в усьому королівстві.

Зібравши речі, Рой нарешті рушив у зворотний шлях. Він крокував густим, проте напрочуд світлим бором, ступаючи втоптаною стежкою, якою ходив уже сотні разів.

Комусь ця дорога видалася б нудною буденщиною, але для нього кожна мандрівка цим затишним лісом зцілювала душу, втомлену від колишніх битв та нескінченних інтриг.

А пташиний спів виганяв із голови тривожні думки, які дедалі частіше навідували «мисливця Роя». Останнім часом вилазки забирали значно більше сил і вели все глибше в хащі...

А вдома чекала дружина, яка носила під серцем їхнього первістка. Очікування нового життя лише посилювало його ніжність до неї.

«Сая, я дотримаю слова. Я стану найкращим чоловіком і батьком. Ти ніколи не пошкодуєш, що довірилася мені».

До села Рой дістався вже надвечір. Мішок із пастками та туша оленя — помітно сповільнили його ходу.

Щойно він ступив із лісового затінку на відкриту галявину перед хатами, як удалині помітив людську постать, що неспокійно метушилася на місці. Чоловік раптом повернувся в бік Роя, на мить завмер і хутко рушив назустріч.

Це був Івір — рідний брат Саї.

Коли відстань скоротилася настільки, що вдалося розгледіти обличчя юнака, Роя пройняло передчуття. Погляд шурина був сповнений невимовного страху й розпачу.

Обидва зупинилися..

Мовчанка зависла між ними лише на пару ударів серця, але в голові мисливця вже промайнули найчорніші картини.

«Івіре, та скажи хоч слово!»

У животі все скрутилося крижаним клубком, що відлунював пекучим болем.

Розірвавши важку тишу, Івір видихнув:

— Рою... Майже одразу після того, як ти пішов, Сая злягла.

Рой був готовий до чогось такого — на обличчі парубка все було написано мов у розкритій книзі.

— Вона не підводиться з ліжка, зовсім нічого не їсть і ледь ковтає воду! А такого задушливого кашлю я зроду не чув! — майже зриваючись на крик, залопотів Івір. — Ми перепробували геть усе. Нічого не помагає!

Кинувши здобич і сумку просто під ноги в пилюку, Рой щодуху помчав додому. Він біг вузькими вуличками села, не помічаючи нічого навколо.

Хтось із сусідів, не відаючи про біду, намагався привітатися; інші ж, які вже знали про лихо, лише скорботно проводжали поглядом захеканого хлопця.

На ґанку Рой через шалений поспіх послизнувся. Втрачаючи рівновагу, він учепився за дверну ручку й буквально влетів у середину, з гуркотом розчинивши двері навстіж.