Глава 3

Довезти додому букет розміром з пристойний кущ смородини в київському метро в годину пік —фізично неможливо, якщо ти не хочеш перетворити розкішні квіти на місиво з поламаних стебел.

Тому мені довелося зробити те, чого мій внутрішній фінансовий контролер не робив уже місяць —викликати таксі.

Весь шлях на задньому сидінні, практично похована під білосніжною хмарою пелюсток, я судорожно перебирала в голові варіанти. Хто? Може, якийсь колишній вирішив так екстравагантно нагадати про себе? Та ні, у студентів-архітекторів зазвичай немає грошей навіть на три пристойні троянди, а цей оберемок коштував як половина моєї місячної зарплати.

Помилка доставки. Це єдине логічне пояснення. Флористичний салон просто переплутав кабінети чи навіть будівлі, а захеканий кур'єр віддав першій-ліпшій дівчині.

Коли в мобільному завібрувало повідомлення від Єви, я відповіла коротко:
«Привезла додому гігантський букет білих гортензій. Без записки. Думаю, кур’єри переплутали адресу, тепер сиджу й чекаю, коли за ними повернуться».

Відповідь прилетіла миттєво: «Ага, переплутали, прямо в твій кабінет притащили! Чекай, скоро твій таємний мафіозі заявить на тебе свої права. Пиши, якщо треба буде ховати труп відправника!»

Я закотила очі й заблокувала екран. Фантазія моєї подруги, як завжди, працювала на максимальних обертах.
Удома мама зустріла мене в коридорі з ополоником у руках і німим шоком в очах.

Вона повільно перевела погляд з мого обличчя на квіти, які я ледве утримувала перед собою.
— Юно… — Пелагея Петрівна делікатно кашлянула. — У нас у квартирі немає стільки ваз. Це що, премія від компанії за випередження графіка?
— Мам, я поняття не маю, що це, —зізналася я, роззуваючись однією ногою й балансуючи на іншій. — Записки немає. Скоріш за все, помилилися адресою.

Мама допомогла мені перехопити цей флористичний апокаліпсис.

Оскільки великої вази в нас не було, довелося пустити в дію дві трилітрові банки та стару кришталеву вазу, що залишилася від бабусиного сервізу. Тепер наша невелика вітальня виглядала так, наче тут готувалися до зйомок фіналу холостяка. Розкішні білі шапки квітів пахли свіжістю й абсолютно не вписувалися в наш скромний інтер’єр з потертим диваном.

Мама  сіла за стіл, підперла щоку рукою й уважно подивилася на мене:
— Знаєш, доню, на помилку це мало схоже. Такі букети не надсилають навмання. Може, хтось із твоїх нових колег вирішив залицятися?
— Мам, ну ти що, — я засміялася, наливаючи собі чаю. — У нашому технічному відділі працює Олег Васильович і три літні інженери-проектувальники, які думають тільки про міцність бетону. Навряд чи вони скинулися мені на гортензії. Це просто чийсь чужий подарунок, який випадково потрапив до мене. Забудьмо.

На наступний ранок в офісі  я щиро сподівалася, що про букет ніхто не згадає, але жіночий мав свій власний інформаційний простір. Дівчата на ресепшені підморгували мені так загадково, наче знали державну таємницю, а Світлана з бухгалтерії, зустрівши мене біля кулера, солодко протягнула:
— Ну що, Юночка, знайшовся твій таємний шанувальник? Весь офіс на вухах через той оберемок. Кажи давай, хто це? Наш комерційний?

— Світлано, це просто помилка кур'єра, — стомлено повторила я, забираючи свою склянку з водою.

Мені дійсно хотілося вірити у версію з помилкою, бо будь-який інший варіант вимагав занадто багато енергії, якої в мене після трьох місяців безперервної роботи просто не залишалося.

Моєю єдиною турботою були креслення житлового комплексу, де в одній із секцій ніяк не сходилися показники.
Близько другої години дня мене викликав керівник. Олег Васильович виглядав заклопотаним, але задоволеним.
— Юно, заходь, сідай, — він кивнув на стілець навпроти свого заваленого паперами столу. — У мене для тебе важливе завдання. Наш турецький інвестор, виявився надзвичайно прискіпливим партнером. Його інженери зараз детально перевіряють усю фінансово-технічну документацію. І у них виникло кілька запитань саме по тій секції, де ти вела технічний прорахунок конструкцій.

Я миттєво підібралася. Професійна гордість зачеплена.
— Я готова все пояснити й надати додаткові графіки,там усе прораховано з подвійним запасом міцності, я особисто перевіряла формули тричі.

— Чудово. Твій ентузіазм — це саме те, що треба Демір попросив, щоб технічні нюанси йому роз’яснив безпосередньо той спеціаліст, який робив розрахунки. Вони не люблять зіпсованого телефона Сьогодні о сьомій вечора в ресторані «Catch» відбудеться ділова вечеря. Там буде вище керівництво холдингу, Демір і його особистий помічник. Ти йдеш зі мною. Бери ноутбук із проектом, відкривай креслення і будь готова чітко й аргументовано відповісти на будь-яке запитання по бетону та арматурі. Домовилися?

Моє серце зробило важкий кульбіт і впало кудись у район туфель. 
— Домовилися. Я все підготую.

Решту робочого дня я провела як у тумані. Перевіряла цифри, перечитувала будівельні норми, а о пів на сьому судорожно намагалася підправити макіяж у туалетній кімнаті. Мій строгий сірий костюм, який вранці здавався мені вершиною ділового стилю, тепер у дзеркалі виглядав занадто простим, майже бідняцьким, а високий хвіст — зовсім дитячим. Але змінювати щось чи бігти додому перевдягатися вже було пізно.

До ресторану ми приїхали рівно о сьомій. «Catch» зустрів нас приглушеним, м'яким світлом, тихим джазом, що лився ніби з самих стін, та вишуканим блиском кришталю й винних келихів. Нас провели до окремого VIP-залу в глибині закладу.

Демір уже був там. Цього разу на ньому не було офіційної краватки, що робило його вигляд менш формальним. Коли ми увійшли, він повільно підвівся з крісла. Його очі миттєво, безпомилково знайшли мене серед присутніх чоловіків у піджаках.

— Доброго вечора, панове, — його глибокий голос  розлився по кімнаті.