Глава 2

Кажуть, що людина здатна адаптуватися до будь-яких умов за двадцять один день.

Науковці , які це вигадали, явно ніколи не працювали в офісі великої будівельної компанії.

Мені знадобилося рівно дев’яносто днів, щоб навчитися з першої спроби заправляти в принтер  папір формату А3 і  балансувати між трьома папками з кресленнями, гарячим лате й мобільним телефоном, затиснутим між вухом та плечем.

Три місяці пройшли як один безперервний, насичений день.

З переляканої випускниці, я поступово перетворювалася на цілком пристойного молодшого спеціаліста. 
Головне - наше життя з мамою нарешті увійшло в спокійне, безпечне русло. Ми виплатили борг, який висів над нами останні пів року мого навчання, і тепер вечорами іноді дозволяли собі просто прогулятися до найближчої кав'ярні, взяти по шматочку чорничного чізкейка й розмовляти про якісь приємні дрібниці, а не про те, де дістати гроші до кінця тижня.
Єва, звісно, продовжувала періодично дзвонити й засуджувати мій новий спосіб життя. За її версією, я добровільно замурувала свою молодість у бетонних стінах офісу, міняючи найкращі літні тусовки на узгодження проектної документації

Стабільність була моїм новим особистим фетишем.
Аж до того самого вівторка, коли весь наш тринадцятий поверх раптом перетворився на розтривожений вулик.
Усе почалося об одинадцятій ранку. Я якраз заглибилася в перевірку  конструкцій для нового об'єкта, коли двері мого кабінету з гуркотом відчинилися. Світлана з бухгалтерії залетіла всередину з таким виразом обличчя, ніби на Київ летів метеорит, а вона забула вдома парасольку.

— Юно! Рятуй! Ти роздрукувала звіт за третій квартал по об'єкту? — вона важко дихала, обмахуючись якоюсь папкою.
— Так, він у мене на столі, якраз зшиваю, — я здивовано підвела погляд від монітора. — А що сталося? Наче ж мали здавати аж у п'ятницю.
— Інвестор прилетів! Раніше на два дні! Олег Васильович там уже сивий весь, бігає по конференц-залу, — Світлана судорожно поправила зачіску. — Давай сюди документи, або краще неси сама. Швидше, Юно, там таке цабе приїхало, що від одного його погляду у нашого комерційного директора руки трясуться.
— Що за інвестор? — я швидко підхопила папку, перевіряючи.
— Турецький! Його холдинг повністю фінансує наш новий елітний житловий комплекс. Коротше, не гальмуй, біжи в переговорну.

Атмосфера в офісі дійсно була катастрофічною. Секретарки на ресепшені судорожно оновлювали блиск на губах, з кабінету генерального пахло такою концентрацією дорогої кави, що можна було отримати серцевий напад просто пройшовши повз.

Конференц-зал зустрів мене приглушеним гулом голосів та приємною прохолодою від  кондиціонера. Я прочинила важкі скляні двері, тримаючи папку перед собою.

— А ось і наша документація! — з явним полегшенням у голосі вигукнув Олег Васильович, побачивши мене. — Юно, підійди, будь ласка, ближче.

За довгим столом, трохи відкинувшись на спинку шкіряного крісла, сидів чоловік. Якщо висловитися максимально точно — він абсолютно не вписувався в наш звичний офісний ландшафт.

Йому було під п'ятдесят, але це була та сама дорога зрілість, яка приходить лише з  абсолютною впевненістю у власній владі.
Густе, темне волосся з ідеальною, акуратною сивиною на скронях, підігнаний темно-синій костюм-трійка, тканина якого відливала матовим блиском, виказуючи індивідуальне пошиття десь на Савіл-Роу.

Він про щось тихо розмовляв зі своїм помічником англійською, але коли я підійшла, миттєво замовк. І подивився прямо на мене. Погляд був важким, проникливим, наче він за секунду просканував мене наскрізь, від кінчиків туфель до резинок на волоссі.

У повітрі навколо нього витав шлейф його парфуму — складний, глибокий аромат кедра, дорогої вичиненої шкіри, сухого тютюну й чогось східного.

— Дякую, Юно, — Олег Васильович обережно забрав у мене з рук папку й повернувся до гостя. — Пане Демір, дозвольте представити. Це Юна, наш молодший архітектор, один із найперспективніших молодих фахівців, яка вела технічний прорахунок цього проекту.
Чоловік повільно, з особливою, котячою грацією підвівся з крісла.

— Дуже приємно, Юно, — промовив він.

Його голос виявився низьким, із ледь помітним, м'яким акцентом, який перетворював звичайні українські слова на щось екзотичне.

Він протягнув мені руку.
Я випрямила спину й протягнула свою долоню у відповідь.

— Красиве ім'я, — сказав він,— У Туреччині є схоже за звучанням слово. Воно має глибоке коріння і в певних контекстах. Воно вам дуже личить.

Я відчула, як до моїх щік зрадницьки приливає гаряча хвиля рум'янцю

— дякую, — ледь чутно пролепетала я — Мені також... дуже приємно.

Я обережно вивільнила свої пальці з його полону, зробила крок назад і, ввічливо кивнувши, буквально вискочила з конференц-залу.

Опинившись у порожньому коридорі, я притислася спиною до прохолодної стіни й зробила глибокий, судорожний вдих. Серце калатало десь у самому горлі, як божевільне.

Я повернулася на своє робоче місце, сіла  за комп'ютер і до кінця дня працювала з подвоєною силою, намагаючись вибити з голови спогад про турецького інвестора..
За п'ятнадцять хвилин до закінчення робочого дня в мої двері знову постукали.

Це була дівчина з ресепшену. Вона ледве утримувала в руках щось настільки величезне, що її власної голови не було видно за оберемком квітів.

— Юно, це тобі. Кур'єр щойно приніс, — вона з видимим зусиллям опустила на мій вільний стіл розкішний, неймовірних розмірів букет білосніжних гортензій. Вони виглядали так, наче їх щойно зрізали в якомусь королівському саду.

Я повільно підійшла до столу, торкаючись прохолодних, ніжних пелюсток. Швидко  пердивилась  очима весь букет у пошуках бодай якоїсь записки чи візитки. Нічого. Жодного клаптика паперу. Нуль інформації....