глава 1

— Слухай, ну невже ти справді не хочеш добряче потусити на честь здачі диплому? Це ж злочин проти студентства! — голос Єви в трубці дзижчав так наполегливо, наче вона намагалася продати мені найвигідніший кредит у світі. — Усі наші вже в «Атласі», Юно. Музика гримить, коктейлі ллються. ти де?

— Ні, Єво, навіть не підбурюй, — я зітхнула — У мене зараз купа проблем і роботи. Точніше, потенційної роботи. Завтра я йду на співбесіду в будівельну компанію. 

— Ти дійсно хочеш прямо після отримання диплому піти працювати? Юно, схаменися, це останнє твоє безтурботне літо… проведи його на повну! Восени закриєшся у своєму офісі, і все — прощай, молодість, привіт, пенсійний фонд.

— Пробач, Єво, але я справді не можу піти з тобою. Мені треба виспатися та заспокоїтися  хоч трохи. 

— Ну, як знаєш, — ображено протягнула подруга. — Не пожалкуй потім…

У динаміку пролунали короткі телефоні гудки.

Я опустила руку з мобільним на ліжко й подивилася на своє відображення у дзеркалі.

Да, можливо, і варто б було сходити хоч колись розвіятись, але я просто не могла собі цього дозволити. Ми з мамою живемо вдвох. Щоб я могла отримати  корочку архітектора-проектувальника, мамі  доводилося довгий час відмовляти собі багато в чому та навіть брати кредити, аби вчасно сплачувати моє навчання.

 Саме з цієї причини я завтра йшла на першу у своєму житті  співбесіду.

Проте знати, що ти чиниш правильно, і бути спокійною — це дві абсолютно різні речі. Годинник на тумбочці безжально відраховував хвилини. Я крутилася з боку на бік, подумки вигадуючи відповіді на найдурніші запитання  і близько третьої години ночі все ж таки лягла спати. Точніше, провалилася у важкий, тривожний сон.

Ніколи б не подумала, що я буду так сильно нервувати стосовно роботи.

Настав цей день.

08:15.

Співбесіда о дев'ятій. 

Серце миттєво вилетіло з грудей, усередині все похололо від дикого хвилювання — мало того, що перша робота в житті, так я ще й примудрилася проспати!

Часу немає навіть на елементарний сніданок. За дві секунди збираю волосся у високий хвіст, чищу зуби і біжу на вихід. Поснідаю пізніше.

Київські маршрутки о восьмій ранку — це окреме коло пекла, де закони фізики про місткість тіл перестають діяти. Автобус, як навмисно, тягнувся зі швидкістю пораненого равлика, збираючи кожне червоне світло на світлофорах. Я судорожно перевіряла час на екрані телефона кожні тридцять секунд, наче це магічним чином могло змусити столичні затори розсмоктатися.

Коли я нарешті вискочила на потрібній зупинці, до початку співбесіди залишалося рівно п'ять хвилин. Жорсткі підбори класичних туфель, які я витягла з шафи заради «солідності», безжально впивалися в асфальт з кожним кроком, коли я помчала до високого скляного хмарочоса, де розташовувався офіс будівельної компанії.

— Тільки не ганьбися, Юно, тільки не ганьбися, —  бурмотіла я собі під ніс, залітаючи в прохолодний хол і практично заскакуючи в ліфт, що вже зачиняв двері.

 Мій акуратний високий хвіст від бігу трохи з’їхав набік, щоки палали яскравим рум'янцем, а порожній шлунок у повній тиші кабіни видав такий гучний, протяжний  звук, що чоловік який стояв поруч, делікатно кашлянув і  втупився в екран свого смартфона. Ідеально. 

Офіс компанії зустрічав розкішшю, яка зазвичай змушує простих випускників почуватися злиднями: багато мармуру, панорамні вікна з видом на літній Київ і дівчата на ресепшені з такими бездоганними укладками, ніби вони з ними народилися й ніколи в житті не їздили у громадському транспорті.

— Ви на співбесіду? — мило посміхнулася одна з них. — Проходьте в кінець коридору, керівник якраз звільнився.

Я зробила глибокий вдих і штовхнула важкі двері кабінету.

За масивним дубовим столом сидів чоловік років сорока п'яти з втомленим, але цілком доброзичливим поглядом. На його столі височіли стоси креслень.

— Юна? Сідайте, — він кивнув на шкіряне крісло навпроти. — Я Олег Васильович. Подивимося ваше резюме... Так, диплом свіжий, досвіду, звісно, обмаль. Але палаючі очі та волю до перемоги я бачу навіть крізь вашу задишку. Проспали?

— Трохи технічний збій з будильником, — чесно зізналася я, відчуваючи, як червоніють уже й вуха. — Але я готова працювати в будь-якому темпі. Навіть випереджаючи графік.

Наступні двадцять хвилин я викладалася не те що на сто — на всі двісті відсотків.

Я гаряче розповідала про свою переддипломну практику й  про готовність вчитися ночами.Олег Васильович не перебивав, лише тихо посміхався у вуса, перегортаючи сторінки мого диплому.

— Що ж, Юно, — нарешті промовив він, закриваючи папку. — Нам у відділ якраз потрібні люди, у яких ще не згас ентузіазм і які не бояться труднощів. З понеділка чекаю вас о дев'ятій ранку. Дрес-код у нас, звісно, трохи суворіший, ніж ваш сьогоднішній «спринтерський» варіант, але хвіст можете залишити. Він вам личить.

Коли я вийшла з будівлі на залиту сонцем вулицю, мені хотілося стрибати від радості прямо серед дороги, злякавши перехожих. Я зробила це! Сама!

Я тремтячими пальцями набрала номер мами. Вона відповіла після першого ж гудка. — Мамусю, мене взяли! — майже прокричала я в слухавку. — З понеділка вихожу!

Почувши, як мама полегшено видихнула на тому кінці дроту, я відчула, як з моїх плечей звалився величезний тягар.  Наше життя нарешті почне налагоджуватися. Моє нове, абсолютно доросле життя офіційно розпочалося.