Глава 23. Знайти та повернути

Напівпрозоре кільце артефактної пастки намертво утримувало Огніуса. Будь-яка спроба чинити опір лише змушувала чорні руни на обручі спалахувати яскравіше. Він важко видихнув і вперше за весь цей час перестав дивитися на Димитрія як на противника. Швидше як на людину, якій усе одно доведеться сказати правду. Данаїл звернувся до Димитрія.

— Тату...

Вальтер миттєво перевів на нього погляд. Це звертання щоразу змушувало серце болісно й незвично стискатися.

— Що?

Данаїл відчував той далекий зв’язок. Тонкий. Майже невловимий. Але він точно знав, що...

— Мама жива.

У кімнаті запала тиша. Димитрій не одразу зрозумів сенс почутого. Просто дивився на сина.

— Що?

— Мама вижила.

Цього разу Данаїл вимовив повільніше. Огніус різко підняв голову. Димитрій навіть не помітив його реакції. Уся його увага була прикута до хлопця. Данаїл торкнувся долонею грудей.

— Після пробудження дару я відчув два кровні зв’язки. Твій... і її.

Димитрій зблід. Слова наче не вкладалися у свідомості. Серафима. Жива. Після п’ятнадцяти років. Він кілька секунд просто дивився на Данаїла. Потім зробив крок до нього.

— Ти впевнений?

— Так.

— Це може бути спогад?

— Ні.

— Ілюзія?

— Ні.

— Слід старого зв’язку?

Данаїл похитав головою.

— Я не знаю, як це пояснити. Але я відчуваю її так само, як відчуваю тебе… тільки вона далеко звідси. Дуже й дуже далеко...

Димитрій замовк. Він опустив погляд. Пальці повільно стиснулися в кулак. Серафима. Жива. Усі ці роки він вважав, що втратив їх обох. Він пережив п’ятнадцять років порожнечі, переконуючи себе, що минулого більше немає. Що залишилася тільки пам’ять. Що кохання померло разом із тим селом. Що все, що пов’язувало його з колишнім життям, згоріло в тому вогні.

А тепер... Його син стоїть перед ним живий. І каже, що його мати теж жива. Димитрій різко відвернувся. Він не хотів, щоб хтось бачив його обличчя. Але Данаїл бачив. Уперше хлопець помітив, наскільки сильно батько намагається втримати себе. Плечі Димитрія ледь помітно тремтіли. Він провів долонею по обличчю. Глибоко вдихнув. Ще раз. Не допомогло.

— Серафима...

Ім’я зірвалося з губ майже беззвучно. Димитрій різко повернувся до Огніуса.

— Ти знаєш, де вона?

Огніус помовчав.

— Ні.

— Де вона зараз?

— Я не знаю.

Димитрій зробив крок до нього.

— Тоді розкажи все, що знаєш.

— Димитрію...

— Все. Якщо хочеш, щоб я зцілив тебе, ти будеш чесним. І розкажеш мені те, що я хочу знати. — повторив Вальтер.

Тепер у його голосі не було ні погрози, ні злості. Тільки страшна, холодна необхідність почути правду.

— Що сталося п’ятнадцять років тому?

Огніус кілька секунд мовчав. Потім опустив очі.

— Добре.

Він важко видихнув.

— Я розповім.

Димитрій не зводив із нього погляду. Огніус заговорив тихо:

— Я сильно ревнував Серафиму до тебе. Ця ревність їла мене живцем.

Огніус безрадісно всміхнувся.

— Я кохав її.

Данаїл насупився. Огніус продовжив:

— Напевно, надто сильно. І надто егоїстично.

Він подивився кудись повз Димитрія.

— Я бачив вас разом. Бачив, як вона дивиться на тебе. Як усміхається поруч із тобою. Бачив, як ти торкаєшся її. Як вона чекає на тебе. Як ви говорите про майбутнє.

На обличчі Огніуса з’явилася гірка усмішка.

— Я заздрив тобі.

Димитрій мовчав.

— Заздрив вашому щастю. Кожному дню, проведеному поруч із нею. Кожному погляду. Кожному дотику.

Огніус повільно підняв очі.

— Але якби не батько...

Він замовк.

— Я б не зробив того, що зробив.

Огніус заплющив очі, згадуючи.

— Тієї ночі я йшов крізь пожежу. Село палало. Повсюди був дим. Люди гинули. А потім я знайшов твою дитину. Пам’ятаю, ти ніяк не міг дати сину ім’я. Йому вже був тиждень від народження, а він досі залишався без імені...

Димитрій відчув, як усе всередині стиснулося.

— Він був зовсім маленьким. Кричав.

Огніус подивився на хлопця.

— Беззахисним. Наляканим.

Пауза.

— Я взяв його на руки.

Димитрій завмер.

— І міг убити.

Огніус ковтнув.

— Міг закінчити все за кілька секунд.

Він опустив погляд на власні руки.

— Але не зміг.

Димитрій повільно видихнув.

— Чому?

Огніус усміхнувся.

— Тому що я все ще кохав його матір.

Він підняв погляд.

— І в ту коротку мить, коли твій син опинився в мене на руках... я зрозумів, що не здатен власноруч убити дитину Серафими.

Димитрій мовчав.

— Я зволікав.

Огніус заплющив очі.

— Усього кілька миттєвостей.

— А потім вас знайшла Серафима?

— Так.

Його голос здригнувся.

— Вона повернулась до сина.

Димитрій відчув, як серце болісно вдарило.

— Що сталося?

— Вона ридала.

Огніус на секунду заплющив очі.

— Просила не вбивати його.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було нічого веселого.

— Повзала переді мною навколішки.

Димитрій застиг.

— Просила віддати їй сина.

Огніус подивився на нього.

— Вона була готова на все.

— І ти відпустив їх?

— Ні.

Пауза.

— Я вирішив відкласти страту.

Димитрій примружився.

— Але не скасувати.

— Ні.

Огніус важко видихнув.

— Я все ще виконував наказ батька.

Він подивився на Данаїла.

— Тому наклав на його дар прокляття.

Димитрій похолов.

— Те саме.

— Так.

— Щоб я не зміг його відчути.

— Так.

— І щоб не зміг знайти його за кров’ю.

Огніус кивнув.

— Саме так.

Димитрій повільно стиснув кулак.

— Ти сказав Серафимі, що дав їй час попрощатися.

— Так.

— Із власним сином.

— Так.

— Знаючи, що прокляття вб’є його?

Огніус відвів погляд.

— За моїми розрахунками — протягом двох тижнів.

Димитрій нічого не відповів. У його очах з’явилася така холодна лють, що навіть Огніус мимоволі замовк.