Глава 22. Час звільнитися...

Димитрій переніс Данаїла у спальню, з обережністю уклав у ліжко, з турботою накривши ковдрою, й тепер стояв поруч.

П’ятнадцятирічний хлопець після всього пережитого так і не прийшов до тями. Втрата свідомості переросла в глибокий, важкий сон. Йому потрібно було відновитися. Димитрій поправив на ньому ковдру, затримавши погляд на його безтурботному обличчі. Димитрій ніяк не міг надивитися на нього, бо тепер міг бачити Данаїла без личини. Без чужої маски. Сина. Вальтер ледь помітно усміхнувся й уже збирався відійти, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Так-так-так…

Димитрій завмер.

— До мене дійшли чутки, що ти носишся по всьому Паралеліуму з якимось хлопчиськом, — продовжив голос із притаманною йому лінивою насмішкою. — Називаєш його учнем. Дивно. Дуже дивно.

Димитрій без бажання обернувся. У дверях стояв Огніус Вершитель. Як завжди — бездоганний. Саме таким його бачили всі. Високий, вродливий, доглянутий, у розкішному темному вбранні. Без жодного сліду хвороби.

Але Димитрій знав правду.

Під личиною Огніуса не було цього ідеального обличчя. Там були виразки. Сліди ангельського прокляття, яке повільно пожирало його тіло.

Огніус усміхнувся.

— От я й вирішив особисто перевірити, що ж тут відбувається.

Він неквапливо увійшов до кімнати.

— І що ж я бачу…

Огніус осікся. Його погляд ковзнув по Димитрію. Потім перемістився на ліжко. І зупинився. Огніус мовчки дивився, усвідомлюючи. Димитрій помітив, як змінилася його поза. Як зникла розслабленість. Як напружилися пальці. Як погляд демона вп’явся в обличчя сплячого хлопця.

— Що?..

Це коротке слово прозвучало на межі з панікою. Без насмішки. Без звичної впевненості. Огніус зробив крок уперед. Потім ще один. Тепер він бачив обличчя Данаїла повністю. Справжнє. Без личини. П’ятнадцятирічного хлопця, у якому неможливо було не впізнати кров Вальтерів. Форма вилиць. Підборіддя. Губи. Волосся. Навіть вираз обличчя уві сні.

Огніус різко зблід. На мить його личина здригнулася. Зовсім трохи. Але Димитрій це помітив. Під бездоганною ілюзією на мить проступив справжній вигляд. Бліда, понівечена виразками шкіра. Огніус цього не помітив. Він дивився на Данаїла так, ніби перед ним постав привид.

— Ні…

Він майже не чув власного голосу. Огніус підійшов ще ближче. Його погляд метнувся до Димитрія. Потім знову до хлопця.

— Як?..

Димитрій мовчав. Огніус похитав головою.

— Ні. Цього не може бути.

Він дивився на Данаїла й наче перебира́в у пам’яті події п’ятнадцятирічної давнини. Те, що мало закінчитися. Те, що він вважав завершеним. Те, що мало залишитися в минулому.

— Як він тут опинився?..

Вперше за весь цей час Огніус виглядав по-справжньому розгубленим. Він зробив ще один крок. Димитрій тут же став між ним і ліжком.

— Не підходь до нього ближче.

Огніус зупинився. І подивився на Димитрія. У його очах більше не було насмішки. Лише шок. І страх.

— Я думав… — голос Огніуса зірвався.

Він знову подивився на Данаїла.

— Я думав, він мертвий.

Тиша повисла між ними. І вперше за довгі роки Вершитель зрозумів одну просту річ. Минуле, яке він вважав мертвим, виявилося живим. І тепер воно лежало за кілька кроків від нього. П’ятнадцятирічне. Беззахисне уві сні. Але вже пробудило в собі кров Вальтерів. Огніусу вперше за останні роки стало по-справжньому страшно.

— Батько буде незадоволений. Він уб’є мене! — пробурмотів він у жаху.

***

Кілька секунд Огніус просто стояв, не зводячи погляду з хлопця. Страх поступово зникав з його обличчя. На зміну йому прийшло інше почуття. Лють. Губи Огніуса повільно розтягнулися в оскалі.

— Які ж ви, Вальтери, живучі…

Він тихо розсміявся. У цьому сміху вже не було ні здивування, ні розгубленості. Лише злість.

— Ні, — процідив Огніус. — Батько мене не вб’є.

Його рука повільно піднялася до шиї. Пальці торкнулися невеликого амулета, прихованого під коміром одягу. Огніус зірвав його з шиї. Димитрій  миттєво напружився.

— Бо я просто зараз покінчу з вами!

Амулет спалахнув. Усередині кристала спалахнули багряні лінії. Печать Погибелі на замку Вальтерів запульсувала в такт спалахам цих ліній. Димитрій все зрозумів.

— Стій!

Димитрій опинився поруч з Огніусом практично миттєво. Він перехопив руку демона, не дозволивши йому активувати амулет.

— Огніусе, ти ж хочеш зцілитися?

Демон різко повернув голову.

— Що?

— Я зніму з тебе прокляття.

Димитрій говорив спокійно. Занадто спокійно для людини, яка щойно зупинила вибух, здатний знищити весь замок і джерело сили роду.

— Тільки не активуй амулет.

Огніус завмер. Кілька секунд він дивився на нього з недовірою. Потім повільно усміхнувся.

— Ти справді думаєш, що все так просто?

— Я знаю, що можу це зробити.

— Ні, Вальтере.

Огніус вирвав руку, але амулет поки не активував. Його обличчя спотворилося.

— Ти не розумієш.

Він указав на сплячого Данаїла.

— Я мав убити твого сина ще п’ятнадцять років тому.

Огніус нервово усміхнувся.

— Уяви собі.

Він зробив крок назад.

— Коли я казав тобі, що світ не готовий до появи Володаря Темряви…

Огніус замовк на секунду. У його очах спалахнуло щось важке.

— Я не так уже й багато збрехав.

Димитрій повільно стиснув пальці. Огніус продовжив:

— Мій батько не готовий.

Він подивився прямо на Димитрія.

— І вся правляча верхівка демонів теж не готова.

У кімнаті стало тихо.

— Я поклявся головою, — процідив Огніус. — Поклявся, що він не з’явиться.

Його погляд знову ковзнув до Данаїла.

— А твій син досі живий.

В останніх словах голосу Огніуса пролунала майже істерична лють.

— П’ятнадцять років минуло! Я вважав, що покінчив з ним. Ти розумієш?

Він різко усміхнувся.

— І ось він лежить тут.

Димитрій мовчав, усвідомлюючи. Його сина намагались вбити, бо навіть демони бояться того, ким одного дня стане Данаїл. Огніус раптом примружився.