Глава 20. Пробудження

Данаїл повільно розплющив очі.

Кілька секунд він просто лежав, ліниво розглядаючи білосніжну стелю. Потім широко позіхнув, солодко потягнувся всім тілом і сів на ліжку. Погляд неквапливо ковзнув кімнатою.

Білі стіни. Високі шафи зі скляними дверцятами, заставлені ліками та склянками. Масивний дерев'яний комод. Велике дзеркало. Круглий столик із двома стільцями.

Усе виглядало стерильно, спокійно й дивовижно... безпечно.

— Я в одній із Цитаделей Цілителів...

Здогадався він. Десь глибоко всередині ворухнулося невиразне занепокоєння.

Щось було не так. Дуже важливе. Але щойно він намагався вхопитися за цю думку, вона розсипалася, наче дим.

У голові було дивовижно легко. Надто легко. Ні тривог. Ні спогадів. Наче хтось ретельно вимів усі думки. Дивне відчуття.

Зате тіло...

Тіло переповнювала енергія. Хотілося сміятися. Бігати. Співати. Зробити якусь дурницю.

Данаїл несподівано усміхнувся. Без причини. Просто тому, що йому було неймовірно добре. Він одним рухом зіскочив із ліжка. Навіть підстрибнув. Ноги легко торкнулися підлоги, і хлопець раптом пирснув зі сміху.

— Зовсім із глузду з'їхав...

Він кілька разів пройшовся кімнатою, розглядаючи все довкола з дитячою цікавістю. Навіщось зазирнув у порожню шафу. Постояв перед дзеркалом. Потім повернувся до столу.

У цей момент одна з білих стін безшумно відсунулася вбік. До кімнати увійшов незнайомий чоловік в одязі цілителя. Не вітаючись, він поклав перед Данаїлом товсту пачку паперів.

— Підпишіть.

Сказано це було таким тоном, наче йшлося про давно вирішене питання.

— Що саме?

Хлопець розсіяно взяв документи. На секунду йому раптом шалено захотілося підкинути аркуші вгору й подивитися, як вони повільно закружляють кімнатою.

Він навіть усміхнувся цій думці.

«Це вже зовсім ненормально...»

Данаїл обережно поклав папери на стіл і почав крутити в пальцях ручку.

Зосередитися виявилося несподівано важко. Думки розбігалися. Усе здавалося надто радісним. Навіть обличчя незнайомця чомусь виглядало смішним. Хотілося розреготатися йому просто в обличчя. Хлопець насилу стримався.

— Що це за документи?

— Проста формальність. Письмова згода на вже проведену медичну процедуру. Коли вас доставили сюди, ви були непритомні.

Цілитель роздратовано постукав пальцем по останній сторінці.

— Підписуйте.

— Спочатку прочитаю.

Чоловік помітно напружився.

— Не потрібно.

— Чому?

— Тому що це стандартний бланк.

— Тим цікавіше.

Данаїл розгорнув першу сторінку. Усмішка з обличчя співрозмовника зникла.

— У мене пацієнт за дві хвилини.

— Тоді не буду вас затримувати.

Хлопець навіть привітно усміхнувся.

— Прочитаю, підпишу й передам документи через того, кого ви надішлете.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Веселий настрій Данаїла нікуди не зник. Щоб зосередитися, йому доводилося докладати чималих зусиль. Проте десь глибоко всередині хлопця вже прокидалося знайоме відчуття небезпеки. Колись він уже поставив підпис, не читаючи. Більше такої помилки він повторювати не збирався.

Данаїл перегорнув першу сторінку. Другу. Третю. Рядки стрибали перед очима, не бажаючи складатися в текст. І раптом...

— Що ви робите?!

У голосі цілителя вперше прозвучала справжня паніка.

Данаїл повільно підняв погляд.

— Читаю.

— Це необов'язково.

— Для мене — обов'язково.

Хлопець знову втупився в папери. Саме тому він не побачив, як обличчя чоловіка перекосилося від люті.

Той стрімко вихопив із кишені невелику скляну пляшечку й різким рухом хлюпнув її вміст просто в обличчя Данаїлу. Краєм ока Дан встиг помітити жовту рідину, що летіла в його бік. Тіло відреагувало раніше за свідомість. Він різко відсахнувся.

Краплі завмерли в повітрі. За кілька міліметрів від його очей. Наче наткнулися на невидиму стіну.

— Зілля підкорення волі.

Негучний баритон, але з проникливими, небезпечними сталевими нотками, пролунав біля дверей.

— Ай-ай-ай... Як недобре.

Данаїл обернувся. У дверному отворі справді стояв Димитрій Вальтер, який, вочевидь, увесь цей час перебував тут під невидимістю.

Це він телекінезом зупинив зілля.

Жовта рідина просто в повітрі рушила до наставника й акуратним струменем зібралася у відкриту скляну пляшечку в його руці. Димитрій закрив її та сховав за пояс.

Дивлячись на нього, Данаїл мимоволі подумав, що білосніжний халат цілителя сидить на ньому так само безглуздо, як лицарські обладунки на матерому вовку.

Високий. Міцний. Незворушний. Із холодними сірими очима, що відливали сталлю.

Чомусь саме в цей момент Данаїл відчув величезне полегшення.

«Тепер усе буде добре».

Сам здивувавшись цій думці, він перевів погляд на злочинця без вдачі.

Димитрій продовжував стояти у дверях, повністю перекриваючи прохід своїм могутнім тілом. На губах ловчого з'явилася ледь помітна усмішка. У правій руці коротко спалахнув і згас кристал запису. Він без поспіху прибрав його до кишені халата.

Потім, не зводячи погляду з лікаря, натиснув червону кнопку біля дверей. Пролунав сухий клац. Двері заблокувалися. У кімнаті стало дивовижно тихо. Димитрій неквапливо підійшов ближче. І так само без поспіху витягнув документи з рук Данаїла.

Перегорнув. Хмикнув.

— Цікаво...

Він перегорнув ще кілька сторінок.

— Отже, якщо сирота... якщо темний... значить, одразу на органи.

Ловчий підняв погляд на лікаря.

— Чиє замовлення?

Обличчя цілителя стало білішим за халат.

— Я... я не знаю...

— Невдала відповідь.

— Мене змусили!

— Вірю.

Димитрій майже співчутливо кивнув.

— Я теж віддаю перевагу відвертим розмовам. Особливо в приватній обстановці.

Він кровожерливо усміхнувся.

— Думаю, кімнати для допитів на нижньому рівні Бази Патруля чудово підійдуть.

Злочинець раптом зірвався з місця. Не до дверей. До Данаїла. Мабуть, сподівався взяти його в заручники.