Глава 19. Чотири доби до правди

Останні секунди спливли.

На панелі приймального термінала зникло червоне попередження. Потім система сформувала й надіслала виклик до ДРЕЗу.

Замість таймера на екрані на мить з'явився холодний рядок:

«Повідомлення передано».

Димитрій ледь помітно напружив щелепу. Запізно. Тепер десь у системі ДРЕЗу вже з'явився новий сигнал, а отже, часу залишалося ще менше.

У приймальній залі було незвично тихо. Високі стіни зі світлого каменю відбивали холоднувате блакитне світло магічних світильників. У повітрі відчувався слабкий запах антисептика, змішаний із металевим ароматом працюючих артефактів.

Нікого. Ні пацієнтів. Ні лікарів. Ні відвідувачів. Пощастило.

Димитрій зробив крок уперед.

— Пробач.

Інтерн підняв голову від термінала й нерозуміюче кліпнув.

— За що?

На кілька секунд Димитрій затримав на ньому погляд. Він не любив робити те, що збирався зробити. Ментальний вплив завжди залишав неприємний осад. Особливо коли людина не становила для нього загрози. Однак якщо ДРЕЗ забере Данаїла зараз, усі три години операції можуть виявитися марними.

— Я волію не вдаватися до подібних методів, — тихо промовив Димитрій. — Але часу в мене немає.

Наступної миті його погляд змінився. Став важким. Майже матеріальним. Темна санергія безшумно ковзнула з його свідомості у свідомість інтерна. Не вдарила. Не змусила чинити опір. Вона обережно торкнулася думок, немов тонка тінь, і почала м'яко перебудовувати їх.

Димитрій відчував кожну секунду. Ще трохи. Ще.

Головне — не передавити.

Зіниці інтерна розширилися. М'язи обличчя розслабилися. Погляд став скляним.

Димитрій Вальтер заговорив упевненим, сталевим голосом. Без тиску. Наче давав робочі інструкції.

— Слухай уважно.

Інтерн ледь помітно кивнув.

— Адміністративну перевірку пацієнта завершено.

— Так...

— Документи оформлено без помилок.

— Так...

— Особу пацієнта підтверджено.

— Так...

— Медичний статус пацієнта внесено до системи коректно.

— Так...

— Підстав для затримання або передачі пацієнта до ДРЕЗу немає.

— Немає...

Вийшло. Тепер вимагалося найважливіше.

— Ти сам закрив автоматичне повідомлення про підозрілий випадок.

— Так...

Пальці інтерна механічно лягли на клавіатуру. Пролунав тихий, майже заспокійливий стукіт клавіш. На екрані відкрилася форма службової реєстрації.

Інтерн вніс запис:

«Хибне спрацювання. Перевірку завершено».

Димитрій бачив, як рядок з'явився в журналі. Але чудово розумів: цей запис не скасовував уже надісланий виклик.

Він продовжив:

— Пацієнта направлено до відділення регенераційної терапії.

— Так...

— Усі адміністративні процедури завершено.

— Завершено...

— Ситуація штатна.

— Штатна...

Димитрій ще кілька секунд утримував контакт. Потім повільно прибрав вплив.

Інтерн різко кліпнув. Провів долонею по обличчю й подивився на термінал. На кілька секунд його погляд став розгубленим.

— Дивно...

Він насупився, намагаючись пригадати, що саме робив останні кілька хвилин. Потім знизав плечима.

— Вибачте... Мабуть, система знову зависла.

Усмішка вийшла цілком природною.

Димитрій ледь помітно видихнув. Зовні він знову став спокійним. Лише пальці правої руки трохи сильніше стиснулися. Він не дозволяв собі розслаблятися.

Інтерн натиснув кнопку внутрішнього зв'язку.

— Приймальня? Подайте каталку до першого шлюзу. Пацієнта направляють до сектору «Альфа».

— Я сам вестиму лікування, — попередив його Вальтер.

Інтерн розуміюче кивнув.

— Можна мені поспостерігати за вашою роботою?

— Можна, якщо знайдеш, на кого залишити реєстратуру.

Інтерн явно зрадів. Схопився за свій амулет зв'язку, щоб викликати собі допомогу.

За хвилину двері безшумно відчинилися. До приймальної зали увійшли двоє санітарів і старша медсестра. Їхні обличчя залишалися професійно спокійними. Вони вже не раз стикалися з важкими пацієнтами й не дозволяли емоціям заважати роботі.

Стазисна сфера тихо мерехтіла. Усередині нерухомо лежав Данаїл. Його обличчя було майже неприродно блідим, а дихання підтримувала система стазису. Тіло здавалося надто крихким після пережитої операції.

Санітари обережно перевели його на антигравітаційну каталку. Магічні фіксатори м'яко зімкнулися. Термінал на борту каталки коротко пискнув.

— Тиск стабільний.

— Сатурація в нормі.

Медсестра ще раз перевірила показники.

— Стазис стабільний.

Вона підняла очі на Димитрія.

— Можна транспортувати.

— Уперед.

Каталка плавно рушила коридором. Її колеса не торкалися підлоги. Лише слабке блакитне світіння під платформою ковзало кам'яними плитами.

Димитрій ішов поруч. Він дивився на Данаїла. На надто бліде обличчя. На нерухомі вії. На тонку лінію дихання, яку ледь розрізняла апаратура.

Він уже одного разу ледь не втратив цього хлопця на операційному столі. Другого разу Димитрій не допустить.

Через кілька кроків він зупинився. Каталка продовжила рух, поступово віддаляючись довгим коридором.

Димитрій дістав із внутрішньої кишені амулет зв'язку. Металева поверхня холодила пальці. Кілька секунд він шукав потрібний код, потім торкнувся руни виклику.

Його добрий друг і віднедавна заступник начальника департаменту ДРЕЗу відповів майже одразу.

— Привіт, Дімо. Микита уважно тебе слухає.

— Справа термінова.

На тому кінці тихо усміхнулися.

— Ось так одразу? Навіть без «привіт»?

Димитрій ледь помітно скривився. Зараз йому зовсім не хотілося витрачати час на жарти. Але він достатньо давно знав Микиту, щоб розуміти: якщо той жартує, значить, ще не почав ставити незручні запитання.

— Привіт.

— Уже краще. Що сталося?

— Скасуй виклик ДРЕЗу до Цитаделі Добросердечних Цілителів. За Данаїлом Лучезарним група мала виїхати кілька хвилин тому.