Глава 18. Борг, який час повернути

Чорний портал зачинився за їхніми спинами. Холод Пустки зник. Його змінив інший. Кам’яний. Безживний.

Підземелля Академії Вартових були занурені в напівтемряву. Вузькі коридори освітлювали рідкі світильники, відкидаючи на стіни довгі, тремтливі тіні. Повітря було густим — пахло спиртом, лікувальними травами, кров’ю та ледь вловимими реагентами, ніби сама будівля дихала чужим болем.

Димитрій ішов швидко. Майже біг.

Попереду в повітрі пливла стазисна капсула з Данаїлом. Вона утримувала його життя, але ненадовго.

Наприкінці довгого коридору масивні сталеві двері безшумно розчинилися. За ними ховалася особиста операційна Димитрія.

І водночас...

Морг.

Він привів сюди Данаїла вже втретє.

Просторе приміщення було сліпучо білим. Сучасні хірургічні лампи сусідили з алхімічними ретортами, стелажами, заповненими десятками зіль, стародавніми рунічними колами, вирізаними просто в підлозі, та холодильними шафами з чорного металу.

У центрі кімнати височів широкий операційний стіл. Саме тут Вальтер робив те, що інші цілителі вважали неможливим. Саме тут працював Вівісектор.

Димитрій опустив стазисну капсулу над столом. Поле поступово зникло. Тіло Данаїла важко опустилося на металеву поверхню.

Димитрій перейшов у Нек’рор і одразу почав огляд. Кров. Занадто багато крові. Він уже бачив подібне й знав: більшість таких пацієнтів не дотягували до операційної.

Погляд Димитрія зупинився на правій руці Данаїла. На зап’ясті блищав чорний браслет-артефакт — Ірлі, з яким Данаїл ніколи не розлучався. Однак перед операцією його потрібно зняти…

Маленька чорна ящірка незвично тихо сиділа на плечі господаря, уважно стежачи за тим, що відбувається. Ірлі все зрозумів без слів.

— Знімай, але поверни мене йому.

— Коли він прийде до тями.

Ірлі завмер, ніби обмірковував відповідь.

— Обіцяєш?

Димитрій кивнув.

— Обіцяю.

Він обережно розстебнув браслет і зняв його із зап’ястя Данаїла. Чорна ящірка розчинилася в повітрі, повертаючись до форми артефакту.

Димитрій поклав браслет на стерильний металевий лоток. Потім зняв решту артефактів з Данаїла, щоб вони не витягували з нього дорогоцінну санергію під час операції.

Останнім на лоток ліг тренувальний браслет для бойової підготовки — той самий, який Димитрій сам дав йому лише цього ранку.

Вальтер уже збирався відвернутися, але знову подивився на Ірлі. Узяв браслет і сховав у внутрішню кишеню сорочки.

Застебнути його на своєму правому зап’ясті мав сам його господар. Коли прокинеться. Коли зможе простягнути руку. Коли знову стане самим собою.

Димитрій повернувся до своїх підлеглих.

— Геть.

Азізель нерозуміюче подивився на нього.

— Що?

— Дімо…

— Геть.

Голос прозвучав тихо. Але сперечатися ніхто не наважився. Кирило мовчки поклав долоню на плече Азізеля й кинув короткий погляд на Гімлі. Гном кивнув.

— Ходімо.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Тепер вони залишилися вдвох. Вівісектор. І його пацієнт.

Димитрій глибоко вдихнув. Одним рухом надягнув хірургічний халат. Рукавички. Маску. Захисні окуляри. Увімкнув операційні лампи.

Яскраве біле світло залило приміщення. Тіні зникли. Залишилися лише метал, дихання приладів і нерухоме тіло на столі. Димитрій швидко під’єднав Данаїла до апаратури.

Показники спалахнули один за одним. Пульс — критичний. Тиск — небезпечно низький. Сатурація продовжувала падати. Санергічні канали майже не реагували. Димитрій стиснув щелепи.

— Тримайся.

Він поклав долоню на груди Данаїла. Під пальцями ледь відчувалося слабке биття серця. Димитрій відкрив хірургічний кейс. Метал інструментів холодно блиснув під лампами.

— Почнемо.

Перші двадцять хвилин пішли лише на зупинку внутрішніх кровотеч. Темна санергія найтоншими нитками проникала всередину тіла. Вона знаходила пошкоджені судини й тимчасово стискала їх, виграючи для Димитрія дорогоцінні секунди. А потім починали працювати руки.

Він рухався швидко, але без метушні. Здавалося, кожна секунда була заздалегідь розрахована. Кровотеча поступово сповільнювалася.

Але всередині Данаїла все ще продовжувало руйнуватися. Серце збивалося з ритму. Дихання ставало слабшим. Димитрій відчував, як смерть повільно підбирається до пацієнта.

Він не дозволяв собі думати про те, що буде, якщо вона переможе.

Не зараз. Не з ним.

— Ще трохи…

Скальпель знову блиснув.

— Тримайся, Данаїле.

Пальці Димитрія рухалися майже нелюдськи швидко, але абсолютно точно.

Він не міг дозволити собі тремтіти. Не міг дозволити собі помилитися.

Тому що помилка тут вимірювалася не болем. Життям.

І раптом показники впали. Одна за одною лінії на моніторі поповзли вниз.

Димитрій завмер. Усього на частку секунди.

Монітор вибухнув різким тривожним сигналом, розірвавши стерильну тишу операційної.

Звук бив по нервах. Дедалі настирливіше. Дедалі голосніше.

— Ні.

У цьому слові було стільки погрози, ніби Димитрій звертався не до приладу, а до самої смерті.

Він миттєво відкинув інструмент. Метал дзенькнув об лоток.

Долоня лягла на груди Данаїла. Під пальцями — майже нічого. Занадто тихо. Занадто нерухомо.

Всередині Димитрія піднявся крижаний холод.

Ні. Тільки не зараз. Не після всього, через що цей хлопець уже пройшов.

Темна санергія зірвалася з його долоні, огортаючи пальці тонкими, майже чорними нитками. Вони ковзнули під шкіру Данаїла, ніби намагалися дістатися самого серця.

— Давай…

Він говорив уже не як цілитель. Він вимагав.

— Давай же!

Порожнеча. Монітор продовжував пищати. Одна довга лінія. Занадто довга.

Димитрій стиснув зуби й посилив потік.

Темна енергія спалахнула яскравіше, змушуючи повітря навколо долоні здригнутися. На скроні виступила тонка смужка поту.

— Ти не помреш.

Жодної відповіді.

— Чуєш мене?

Він нахилився ближче.

— Ти не помреш.