Глава 17. Ті, що тікають

Мотоцикл розсікав простори Пустки, здіймаючи за собою довгий шлейф пилу. Вітер бив в обличчя, розтріпував волосся Данаїла й свистів у вухах, заглушуючи майже всі звуки довкола.

На правому зап’ястку Данаїла мерехтів чорний браслет-артефакт. Сам Ірлі ліниво вмостився на плечі свого господаря, зовсім не зважаючи на тряску.

Димитрій упевнено вів мотоцикл розбитою дорогою, час від часу різко звертаючи, щоб оминути уламки та провалля.

Деякий час вони їхали мовчки. Потім Вальтер, навіть не обертаючись, запитав:

— Скажи, Даню, а чому від Фелікса ти не тікав із такою ж наполегливістю?

Данаїл насупився.

— Я не тікав від вас… Сьогодні.

— Звісно, — незворушно відгукнувся Димитрій. — Ти просто випадково зібрав амулет переміщення, зібрав речі й обрав напрямок, у якому мене немає.

Ірлі підняв голову й тихо фиркнув.

— Дуже переконливий збіг обставин.

Данаїл скосив на нього очі.

— Не починай.

— То все-таки, чому ти не намагався втекти від людини, яка тебе скалічила? — нагадав про себе Димитрій.

Данаїл замислився.

— Фелікс був… іншим.

— Більш терплячим? — Димитрій коротко всміхнувся. — Не сміши.

— Більш нудним.

— А я, виходить, надто цікавий?

— Ви надто багато тренуєте, годуєте й лікуєте.

— Яка жахлива доля.

— Так. Жахлива. Ви любите все контролювати, майже кожен мій крок. Феліксові було байдуже до тих сфер мого життя, які хвилюють вас.

Ірлі повернув голову до Димитрія.

— Мені здається, це була скарга.

— Я теж так зрозумів, — погодився Димитрій.

Вальтер на кілька секунд замовк, а потім цілком серйозним тоном промовив:

— Тобто Феліксові було байдуже, а я виявив надмірну турботу. Зрозуміло.

Він спритно об’їхав глибоку яму й продовжив:

— Наступного разу просто скажи: «Димитрію, не хвилюйтеся за мене, не годуйте, не лікуйте й, бажано, взагалі не помічайте мого існування». Я неодмінно постараюся бути таким же байдужим.

Данаїл скептично подивився на його спину.

— Ви не зможете.

— Звісно, не зможу, — сухо погодився Димитрій. — У мене ж, на жаль, є жахлива звичка піклуватися про людей, які вперто намагаються втекти від моєї турботи.

Ірлі задоволено примружився.

— Хороша звичка.

Данаїл подивився на ящірку.

— Ти взагалі на чиєму боці?

— На своєму, — незворушно відповів Ірлі. — Але Димитрій мені подобається.

— Зрадник.

— Я — штучний інтелект із уламком душі. І нещодавно зрозумів, що не зобов’язаний підтримувати твої сумнівні рішення.

Димитрій тихо розсміявся.

— Розумний у тебе браслет, Даню.

— Занадто розумний.

— Дякую, — задоволено відгукнувся Ірлі.

— Я тебе не хвалив.

— А я все одно прийняв комплімент.

Данаїл лише похитав головою й звернувся до Димитрія:

— І взагалі, ви постійно намагаєтеся зробити з мене незрозуміло кого.

— А Фелікс не намагався?

Данаїл замовк. Вітер на кілька секунд заповнив паузу, що повисла між ними.

— Намагався, — неохоче визнав він. — Але тоді я цього не розумів.

— А тепер розумієш?

Данаїл подивився на дорогу попереду, поверх плеча наставника.

— Тепер розумію.

— І тому тікаєш?

— Тому й тікаю.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Цікаво.

— Що?

— Ти тікаєш від мене саме тому, що починаєш мені довіряти.

Данаїл насупився.

— І як це взагалі пов’язано?

— Безпосередньо.

Вальтер знову зосередився на дорозі.

— Із Феліксом ти не боявся втратити себе, а зі мною чомусь боїшся.

Данаїл нічого не відповів, бо наставник мав рацію. Ірлі не став жартувати і тихо промовив:

— Іноді довіряти справді страшніше, ніж ненавидіти.

Данаїл з ним подумки погодився, але нічого не сказав. Димитрій деякий час мовчав, не намагаючись продовжити розмову. Потім у його голосі з’явилася незвична м’якість:

— Але ти все-таки залишився…

Данаїл відзначив:

— Не тіште себе. Я не встиг піти.

Димитрій тихо всміхнувся.

— Звісно. Але й не надто засмутився, коли не вийшло.

— А ви дозволили б мені піти, якби я справді захотів?

— Ні, — не вагаючись ані секунди, відповів наставник.

— Ось! Отже, я правильно вас остерігаюся.

Димитрій розсміявся.

— Я все одно наздогнав би тебе й повернув.

Ірлі задоволено ворухнув хвостом.

— Чомусь я в цьому не сумнівався.

Данаїл похитав головою, але не зміг стримати усмішку.

— Знаєте… мабуть, добре, що я не пішов.

Димитрій не відповів одразу. Лише трохи міцніше стиснув кермо й продовжив дивитися на дорогу. За кілька секунд він промовив:

— Я теж так думаю, Даню. До речі…

— М?

— Може, вже перестанеш мені викати?

Данаїл здивовано подивився на нього.

— Що?

— Ти все правильно почув.

Ірлі тут же втрутився:

— Рекомендую погодитися. Мені цікаво почути, як це звучатиме.

— Тебе ніхто не питав.

— Саме тому я й висловився.

Данаїл замислився, а потім ледь помітно всміхнувся.

— Добре.

Димитрій підняв брову.

— Добре?

— Так. Спробую більше не викати.

— Спробуєш?

— Не обіцяю, що одразу вийде.

— Уже прогрес.

Данаїл кілька секунд мовчав, ніби перевіряючи, наскільки незвично звучить наступне слово.

— Димитрію…

— М?

Данаїл скривився.

— Дивно.

— Звикнеш.

— Напевно.

Ірлі задоволено кивнув.

— Уже краще.

Данаїл подивився на нього.

— А ти можеш хоч іноді помовчати?

— Можу.

Пауза.

— Але не хочу.

Димитрій розсміявся.

— Ось тепер усе повернулося на свої місця.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Але тепер Данаїл уже не думав про те, куди звернути, якщо з’явиться можливість утекти.

Уперше за довгий час йому просто хотілося їхати далі.

***

Сіре небо Пустки ніколи не виглядало привітно. Воно тиснуло важким свинцевим куполом, позбавляючи світ барв, наче саме існування тут було помилкою світобудови.