Глава 16. Ще раз

Сон прийшов непомітно.

Спочатку Данаїлу здавалося, що він знову йде коридорами Академії.

Тільки Академія була неправильною.

Коридор тягнувся надто довго, гублячись у темряві, а двері обабіч стояли навстіж. За одними виднівся морг. За іншими — тренувальна зала. Далі промайнула кухня замку Вальтерів, залита теплим вечірнім світлом.

Данаїл ішов повз них і чомусь знав: повертатися не можна.

Десь попереду на нього чекали.

Кроки гулко відлунювали від кам'яних стін.

Тільки через деякий час він зрозумів, що чує не одну пару ніг.

Поруч хтось ішов.

Данаїл різко обернувся.

Нікого.

А кроки тривали.

Спокійні. Розмірені. Знайомі. Так ходив Димитрій.

— Наставнику?..

Відповіді не було. Коридор раптово закінчився. Данаїл ступив уперед — і опинився у величезній залі.

Сотні свічок горіли під високими склепіннями. На стінах висіли чорно-срібні знамена з гербом Вальтерів.

Уздовж стін стояли люди. Некроманти. Цілителі. Оперативники Патруля.

Коли він з'явився, розмови стихли. Один за одним вони поверталися до нього.

Данаїл мимоволі сповільнив крок.

Щось було не так. Він опустив очі. І завмер.

На ньому був не його одяг.

Довгий чорний сюртук зі срібною вишивкою. На грудях — герб Вальтерів. На поясі висів хірургічний кейс, а пальці стискали держак зброї.

Данаїл повільно підняв її. Срібна коса. По лезу струменіла Тьма.

— Ні...

Він розтиснув пальці. Хотів кинути зброю. Але коса не впала. Вона розсипалася чорним димом і ввібралася просто в долоню.

Данаїл відсахнувся. По шкірі побігли чорні лінії. Спочатку пальцями. Потім вище. До зап'ястя. І Тьма відгукнулася. Не чужа. Його.

Данаїл відчував її так природно, наче користувався нею все життя. Варто було лише подумати — і вона слухняно зібралася навколо пальців.

— Я рунник...

Голос прозвучав невпевнено. Хтось поруч тихо засміявся.

— Був.

Данаїл різко підняв голову. Перед ним стояв Димитрій. Такий самий, як завжди. Спокійний. Незворушний. Із шрамом на обличчі та звичною тінню насмішки в сірих очах.

— Що ви зробили?

Димитрій ледь підняв брову.

— Я?

— Поверніть усе назад.

— Що саме?

— Мене!

Усмішка зникла.

— А що з тобою не так?

Данаїл хотів відповісти. І не зміг. Бо не відчував нічого неправильного. Санергія легко текла тілом. Тьма слухалася. Мітка більше не дратувала. Навіть вага коси здавалася звичною. Ніби він нарешті посів місце, призначене йому. Від цього стало по-справжньому страшно.

— Ні...

Данаїл відступив. Натовп розступився. У кінці зали стояло величезне дзеркало. Він побачив своє відображення. І не одразу впізнав себе.

Старший. Вищий. Ширший у плечах. Підліткова худорлявість зникла. Чорна форма Патруля сиділа на ньому так природно, наче була пошита саме для нього. У сірих очах мерехтів срібний обідок проклятої крові. А на грудях сяяв герб Вальтерів. Данаїл торкнувся власного обличчя. Відображення повторило рух.

— Це не я.

— Ти.

Димитрій тепер стояв за його спиною. Данаїл зустрівся з ним поглядом через дзеркало.

— Ні.

— Чому?

— Бо я цього не обирав.

Димитрій довго мовчав. А потім запитав:

— Упевнений?

Данаїл завмер. У дзеркалі щось змінилося. Тепер за його спиною була не зала.

Морг.

Данаїл стояв біля операційного столу й упевнено тримав скальпель.

Картина змінилася.

Тренувальний лабіринт. Він бився поруч із Димитрієм, прикриваючи йому спину.

Ще одна. Кухня замку. Вони сперечалися над каструлею, а Ірлі сидів на столі й щось обурено доводив.

Шахова дошка. Патруль. Пацієнт. Руни. Тьма. Замок.

Данаїл відчув, як усередині все болісно стиснулося. Бо жодна з цих картин не була страшною.

Навпаки. У них було щось болісно тепле.

— Досить.

Відображення продовжували змінювати одне одного.

— Досить!

Він ударив долонею по дзеркалу. Поверхнею розбіглися тріщини. Дзеркало розбилося. Кожен його уламок показав йому нове майбутнє.

Ось він підіймає нежить.

Ось лікує людину темною саргією.

Ось Кирило плескає його по плечу.

Азізель щось говорить, ледь помітно усміхаючись. Гімлі бурчить.

А ось Димитрій передає йому срібну косу.

І нарешті останнє відображення.

Величезна зала. Данаїл стоїть сам. Уже дорослий. На грудях — герб Вальтерів. Перед ним схиляються десятки темних саргисів. І чийсь голос промовляє:

— Спадкоємець Димитрія Вальтера.

По спині пройшов холод.

— Ні.

Слово прозвучало майже пошепки.

— Спадкоємець школи проклятої крові.

— Ні!

— Перший учень Вівісектора.

Данаїл кинувся до дзеркала.

— Я сказав — ні!

Скло розлетілося. Тьма хлинула з розбитих відображень і миттєво заповнила залу. Вона обвилася навколо ніг, піднялася вище, стиснула груди. Данаїл спробував вирватися. І раптом зрозумів, що Тьма не утримує його.

Вона обіймає. Тепла. Спокійна. Рідна.

І від цього стало страшніше, ніж від будь-яких кайданів.

Десь зовсім поруч пролунав голос Димитрія:

— Даню.

Він обернувся. Наставник простягав йому руку. Не наказував. Не змушував. Просто чекав. І Данаїл із жахом побачив, як його власна рука повільно піднімається назустріч.

— Ні...

Пальці майже торкнулися. Данаїл різко прокинувся. Він сів на ліжку, судомно хапаючи повітря.

Намет. Темрява. Тиша. Серце шалено калатало. По скронях стікав холодний піт. Кілька секунд Данаїл просто сидів, намагаючись зрозуміти, де закінчується сон.

Потім поспіхом подивився на руки. Звичайні. Жодних чорних ліній. Він торкнувся очей, наче міг на дотик перевірити, чи не з'явився навколо райдужки проклятий срібний обідок.

— Хазяїне?..

Із браслета визирнула сонна мордочка Ірлі.

— Що сталося?

Данаїл довго мовчав.

— Мені наснилося, що я став таким, яким Димитрій хоче мене бачити.

Ірлі моргнув.

— Саргисом проклятої крові?