Глава 15. Поки що не саргіс смерті

Димитрій піднявся на пагорб... і завмер.

Над табором виблискував чорний купол захисного щиту. Він машинально потягнувся до нього своєю саргією.

І тієї ж миті вловив дивне відчуття.

Ніби торкнувся не закляття...

А ідеально здорового живого організму.

Жодного розриву. Жодного напруженого вузла. Ані найменшого відчуття, що конструкція тримається на межі можливостей.

Купол немов існував тут завжди.

Димитрій повільно опустив руку.

— Ну звісно...

Він втомлено закотив очі.

— Варто було залишити Данаїла самого на п'ять годин і...

Ловчий ще раз поглянув на купол.

— Нормальні підлітки за цей час ламають меблі. Цей, схоже, зламав фундамент саргистичної науки.

Він тихо хмикнув.

Димитрій не розумів, як саме Данаїл досяг такої синхронності. Захисні щити з темних ниток сили і рун він теж бачив уперше. Рунна теорія ніколи не була його галуззю.

Але Тьму в щиті він відчував надто добре.

Вона... Співала. 

Не шаленіла. Не рвалася назовні. Не намагалася поглинути все навколо.

Вона була спокійною. Урівноваженою.

Ніби нарешті знайшла людину, яка говорила з нею однією мовою.

Спиною пробігли мурашки.

Димитрій знову торкнувся купола саргією.

Та м'яко прийняла її, немов упізнала старого знайомого.

Жодної боротьби. Жодного напруження. Лише абсолютна гармонія.

Димитрій повільно видихнув.

— Якщо Тьма задоволена... мені залишається лише змиритися.

Кілька секунд він мовчки дивився на чорне сяйво. Потім зітхнув.

— Сподіваюся, цей юний геній хоча б вчасно поїв.

***

Димитрій Вальтер безшумно увійшов до їхнього спільного з Данаїлом намету. Хлопець навіть не помітив, що вже не сам. Вальтер зупинився біля входу. І завмер. Усередині намет змінився до невпізнання.

На стінах висіли десятки аркушів: схеми, начерки, рунні комбінації, стрілки, обчислення. Деякі аркуші були списані настільки щільно, що вільного місця майже не залишилося.

Посеред усього цього хаосу сидів Дан.

Він щось тихо бурмотів собі під ніс, одночасно записуючи нову думку й перебудовуючи чергову ділянку невідомої печаті.

Димитрій мимоволі усміхнувся.

«Ось він який...»

«Справжній.»

Але вже за кілька секунд усмішка зникла.

У грудях неприємно кольнуло. Ревнощі. Дивне, майже дитяче почуття.

П'ятнадцять років цей хлопчисько жив рунами. Дихав ними. Любив їх. Мріяв лише про них.

І зараз...

Варто було залишити його самого — він знову повністю зник у цьому світі.

Навіть не помітив, що хтось увійшов.

«А кров і смерть йому нецікаві...»

«Нецікаві цілющі зілля.»

«Нецікаві мої дослідження.»

«Нецікавий навіть я...»

Сьогодні Дан цілком твердо заявив, що не збирається ставати спадкоємцем школи крові.

Зараз, напевно, знову думає, як одного дня втекти.

Димитрій несподівано зрозумів одну річ. Він помилявся. Дуже сильно. Досі йому здавалося, що хлопця потрібно поступово занурювати у його світ. Не квапити. Дати звикнути.

Тепер стало очевидно протилежне.

Поки в Дана залишається надто багато вільного часу, він завжди обиратиме руни. І ніколи добровільно не зацікавиться нічим іншим.

«Отже...»

«Вільного часу в тебе стане значно менше.»

Від цієї думки Димитрій навіть усміхнувся.

Як викладач, він чудово знав один старий принцип: інтерес неможливо нав'язати.

Зате можна створити умови, у яких людина сама почне шукати відповіді.

На грудях завібрував амулет зв'язку.  Димитрій втомлено заплющив очі.

— Так? — відповів він на виклик.

Данаїл почув його голос і здивовано обернувся. Димитрій із не меншим здивуванням помітив, як до нього метнулася чорна ящірка й спритно видерлася плащем на плече.

В очах учня раптом промайнула розгубленість. Димитрій нарешті здогадався, хто саме здерся на нього з шаленою швидкістю.

— Ірлі? Що з тобою сталося?

Однак у цей самий момент з амулета зв'язку почувся схвильований жіночий голос:

— Чому ви досі не в Академії?!

— Тому що перебуваю не в Академії.

— Я взагалі-то це вже зрозуміла!

— Тоді навіщо питаєш?

— Тому що за пів години у вас практикум із ритуальної некромантії для першокурсників!

Димитрій задумливо підняв очі до стелі.

— Райє... хіба я тебе не звільнив?

— Звільнили!

— Тоді чому ти продовжуєш стежити за моїм розкладом?

— Бо, крім мене, його все одно ніхто не пам'ятає!

Кутик губ Димитрія ледь помітно здригнувся.

— Дуже зворушливо.

— Нічого не зворушливо! Студенти вже збираються у другому морзі! А асистента у вас немає!

— Дякую за турботу.

— Це не турбота!

— Ні?

— Мені просто шкода студентів!

— Он як...

— Ви йдете?

— Уже.

— Справді?

— Справді.

— Обіцяєте?

— Райє...

— Добре-добре!

Зв'язок обірвався. Димитрій кілька секунд дивився на згаслий амулет.

— Хороша дівчинка. Але надто емоційна.

Потім повернувся до Дана. Задумливо подивився. Йому потрібен асистент. Негайно. Та й не може бути, щоб у хлопця зовсім не було схильності до некромантії.

Два дари Тьми для одного саргіса — уже виняткова рідкість. Три вважалися практично неможливими.

Отже, якщо Перстень Долі не помиляється у виборі спадкоємця, дар, що схований під личиною, повинен бути пов'язаний із саргією смерті.

А після Кровозмішення родова саргія Вальтерів здатна посилити його настільки, що зрештою поглине інші прояви цього дару.

До того ж, якщо з хлопця вийде асистент-хірург, з'явиться ще один аргумент для начальства прийняти Дана стажером до групи.

Треба протестувати.

— Як у вас із настроєм? — раптом запитав Данаїл, повертаючись до наставника.

— Бувало й краще, — чесно відгукнувся Димитрій.

— Але чому? — обурився Данаїл. — Я ж старався. Виконав усі ваші доручення. Поїв. І навіть знайшов рішення, як позбутися Печаті Загибелі.