Глава 14. Зламник за роботою

Данаїл увійшов до кухні, все ще розпалений після розмови з наставником. Гімлі кивнув на каструлю з ополоником, що стояла на столі.

— Накладай, скільки з'їси.

Хлопець недовірливо подивився на гнома. Невже йому справді дозволили самому вирішувати, скільки їсти? Гімлі повернувся до своїх справ і перестав звертати на Дана увагу. Той крадькома налив собі символічні пів миски супу й узяв невеликий шматок хліба.

— Халтуриш, — тихо зауважив Ірлі.

— І що? Побіжиш доповідати Димитрію? Якщо він тобі так подобається, може, час змінити господаря?

— Який же ти сьогодні сердитий, господарю. Ревнуєш?

— Просто ти занадто часто почав йому підтакувати. Якщо він тобі так подобається, можу тебе йому подарувати.

— Несправедливо. Я ж про тебе дбаю.

Кинувши це наостанок, Ірлі сховався в браслет. Притих.

Ну й нехай...

Після виснажливого тренування наваристий суп із локшиною та фрикадельками майже миттєво зник із миски Дана. Тим паче, що там була лише половина порції...

Данаїл задумливо подивився на каструлю. Лише тепер він усвідомив, наскільки насправді встиг зголодніти. Наклав собі ще супу, взяв більший шматок хліба.

«І навіщо я взагалі сперечався?»

Сперечався тому, що все це було надто незвично. Наче він втрачав контроль. Адже це вже четвертий прийом їжі за день.

Четвертий.

І, схоже, його організм зовсім не збирався на цьому зупинятися.

«Ненажерою стаю...» — похмуро подумав Дан, відсуваючи порожню миску.

Раптом у нього з'явилися здогади, звідки взявся цей невгамовний апетит. Він прислухався до себе, звернувшись до власної Темряви, що згорнулася теплим клубком біля сонячного сплетіння. Вона відчувалася ситою, задоволеною. Зміни в раціоні та режимі харчування господаря їй явно припали до душі...

— Ненаситна яка... — фиркнув Дан.

У відповідь Темрява озвалася лінивим, ситим байдужим відчуттям, ніби казала: думай про мене що хочеш, але... якщо вже п'ятнадцять років ігнорував мої потреби, будь ласка, тепер надолужуй.

До кухні зайшов Димитрій. Підійшов до свого учня й поклав на стіл перед Данаїлом обіцяну кулю знань та амулет зв'язку. В очах Димитрія віддзеркалювався арктичний холод. Сухим голосом він промовив:

— Куля знань — нестандартна. Я коротко розповів професору темної артефакторики з Академії про твою проблему. Він об'єднав три кулі знань із різних курсів в одну, відкинувши те, що, на його думку, ти й сам здатен зрозуміти. Дуже хоче познайомитися з тобою. До амулета зв'язку я додав, окрім свого номера, ще й його. Якщо виникнуть запитання щодо знань із кулі — можеш зв'язатися з ним. Він буде лише радий. Звати його Марценко Роман Пантелеймонович.

Данаїл майже не слухав наставника. Його насторожувала зміна в його настрої. Він уже почав звикати, що наставник найчастіше дивиться на нього з теплом, а не ось так...

«Він злиться на мене», — усвідомив Данаїл.

Таким він уже бачив його... у морзі, коли Вальтер нарешті спіймав його й відібрав артефакти. Не надто приємний спогад.

— Вибачте... — промовив Дан несподівано навіть для самого себе. Мабуть, передусім для того, щоб струсонути наставника. Розбити той лід у його очах, від якого вже починав мерзнути. І це спрацювало...

— За що? — здивовано запитав Димитрій, підозріло глянувши на нього.

— Напевно... за те, що сперечався з вами на очах у ваших підлеглих. Мабуть, не варто було цього робити, — задумливо припустив Данаїл.

— Річ зовсім не в цьому... — озвався Димитрій.

Крига тріснула. Емоції, які наставник так старанно намагався стримати, вирвалися назовні. Вальтер важко сперся руками на стіл, легко долаючи відстань між ними, і зустрівся поглядом із хлопцем. Замість криги в його очах тепер палало холодне полум'я. Данаїл мимоволі втиснувся в спинку стільця під цим натиском. Димитрій буквально нависав над ним. Наставник заговорив, уже не приховуючи роздратування:

— Я ж досить докладно, ще й із наочним прикладом, пояснив тобі, чому для тебе так важливо змінити свій спосіб життя... Ти не зрозумів?

— Я все зрозумів. Просто ви поводилися зі мною, як із маленьким, ще й при всіх...

— То поводься по-дорослому. У тобі говорять твої підліткові комплекси. Повір, мої підлеглі, дивлячись на тебе, чудово розуміють, чому я, мов твоя особиста нянька, годую тебе за розкладом... а ти ще й вередуєш.

— Напевно, мені просто треба звикнути... Раніше мені й одного разу на день поїсти було цілком достатньо... — сказав Дан і замовк.

У сірих очах наставника промайнув їдкий скепсис.

— Зовсім не достатньо. Кожні три-чотири години ти маєш їсти. У тебе... та й у мене тепер... лише пів року до твого другого переродження. Якщо за цей час не зміцнієш і не навчишся жити в злагоді з нею, Темрява тебе зламає. У тебе немає часу ні на примхи, ні на підліткові вибрики. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Побачимо, наскільки зрозумів, — із ледь відчутною погрозою в голосі відповів Димитрій.

Димитрій з підозрою подивився на нього й промовив:

— Наступні чотири години... може п'ять... мене в таборі не буде. Ти маєш відірватися від кулі знань, від своєї роботи чи чим би там не був зайнятий, і самостійно поїсти. Гімлі знає про це, але нагадувати не буде.

— Добре. Ірлі, нагадай мені через три години, — попросив Данаїл.

— Нагадаю, — похмуро, без особливого бажання, озвався ящір.

Почувши його тон, Димитрій здивовано запитав:

— Що сталося з твоїм вічно веселим помічником?

Данаїл знітився. Десь усередині ворухнулося сумління.

— Я погарячкував. Самі розберемося.

— Розбирайтеся, — коротко відповів Димитрій, перестав нависати над учнем і випростався на повний зріст.

— Ви вже не сердитеся? — обережно поцікавився Данаїл.

— Важко сказати. Побачимо, як ти мене зустрінеш, коли я повернуся. Не забудь: ти обіцяв встановити щит навколо табору з фільтрацією повітря. І Кирилові допомогти з експертизою.

— Пам'ятаю. Минулого разу, коли ви на мене сердилися, ви зашили мені руку й спину, поки я був при тямі... Тепер я розумію, що могли зробити це й по-іншому.