Осколки

Мене розбудив різкий звук мого телефону. Він проник у мою свідомість, наче дзвінкий комар, від якого нікуди сховатися. Я спробувала накритися ковдрою, але цей комар не перестав дзвеніти, і я розплющила очі.

Ну звичайно, дзвонила моя подруга:

— Соня, прокидайся, подруго! Ти пам’ятаєш, який сьогодні день? Біжи щодуху до мене. Перукар приїде через годину.

Я муркнула щось у слухавку, але подруга вже не слухала мене, і телефон вимкнувся. А я ще деякий час не відпускала його, затиснувши в кулаці. Так і лежала. Звісно, я пам’ятала, який сьогодні день. День весілля моєї найдорожчої подруги Марійки та людини, яку я кохала ось уже кілька років.

Так, ось так буває в житті.

Андрій з’явився в нашому з Марійкою житті, коли ми проходили практику в IT-компанії. Він був нашим наставником – молодий, гарний, усміхнений. Я закохалася в нього з першого погляду і, як з’ясувалося, Марійка теж.

Ось тільки у нас з нею характери були різні. І подруга мені відразу розповіла про своє кохання, а я – ні. Промовчала.

А тепер шкодую. Ось лежу у своєму затишному ліжку і жалію. Себе. Як завжди.

Я тихо зітхнула й опустила ноги з ліжка. Ну ж бо, Софіє, досить. Проґавила своє щастя – то хоча б порадій за інших. Все-таки це ж близькі люди!

Швидко зібравшись, я йшла через парк до стоянки, де була припарковано моя машина.

Був тихий осінній ранок. Вночі пройшов невеликий дощ, і калюжі мерехтіли під ногами. Я, поспішаючи, переступала через них і раптом у одній із них побачила щось блискуче.

Я присіла навпочіпки, намагаючись розгледіти крізь дрібні брижі ту дивну блискучу річ. В калюжі лежали розбиті окуляри. Розбите скло зловило слабке осіннє світло, перетворивши звичайну калюжу на крихітне дзеркало іншого виміру. Не замислюючись про те, що пальці намокнуть, я простягнула руку й торкнулася уламків.

Пальці не відчули холоду. Натомість простір навколо мене ніби здригнувся, а потім світ закрутився у шаленій каруселі. Парк, сірі стовбури дерев і мокре листя змішалися в одне строкате коло, а під ногами зникла твердь. Земля розступилася, і я полетіла кудись униз, задихаючись від раптового вітру, який чомусь пахнув дорогим парфумом, лаком для волосся і живими трояндами.

— Софіє! Ти чого завмерла? Зараз наша черга ставати на рушник!

Я різко розплющила очі, намагаючись вхопити повітря, але груди стиснуло від шоку. Жодних калюж, жодного парку й холодного ранкового туману.

Я стояла у просторому, залитому яскравим світлом залі палацу. Високі стелі, урочиста музика, стримані обличчя гостей і... величезне дзеркало на стіні.

Я глянула на себе – і завмерла остаточно. На мені була розкішна білосніжна сукня з тонкого мережива, що м’яко спадала донизу й довга легка фата. Я була неймовірно гарною. Настільки гарною, що аж моторошно.

— Софіє? Все гаразд? Ти бліднеш, – пролунав поруч знайомий, такий рідний голос.

Я повільно повернула голову. Мій погляд ковзнув по класичному чорному костюму, бездоганній білій сорочці та знайомій усмішці, від якої колись у мене завмирало серце.

Андрій.

Він дивився на мене з ніжністю і легким хвилюванням, простягаючи руку, щоб узяти мою долоню у свою. Його теплі пальці легенько торкнулися моєї шкіри, повертаючи мене у реальність. А це точно реальність?

Усередині мене все перевернулося. Це була не просто церемонія. Це було наше з Андрієм ВЕСІЛЛЯ!

Я стояла у РАГСі, у білій сукні, поруч із чоловіком, любов до якого оплакувала якраз дорогою до іншої жінки. Мій мозок відмовлявся вірити у те, що відбувається, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення - чи я збожеволіла просто тут, посеред парку, чи розбиті окуляри з калюжі виявилися чимось набагато більшим.

— Молоді, прошу вас... – донісся ніби крізь товщу води голос працівниці РАГСу.

Андрій лагідно стиснув мою руку, заохочуючи зробити крок уперед. Серце шалено калатало десь у горлі. Це був шанс прожити життя інакше, отримати те, про що я так таємно й безнадійно мріяла всі ці роки. Але дивлячись на його очі, я раптом відчула не радість, а дивний холодок. Чи справді це те щастя, якого я хотіла, чи просто хистка ілюзія, витягнута з моїх власних розбитих мрій?

Моє серце шалено калатало десь у горлі.

— Молоді, можете поцілувати одне одного, – лунає урочистий голос.

Андрій повільно нахиляється до мене. Його губи торкаються моїх.

І в цей момент... усередині все різко обривається. Це дотик не схожий на казку – він здається неправильним, майже штучним, без тієї іскри, якої я шукала. А за мить світ навколо нас починає тріскатися, розсипаючись на крижані уламки, наче скло окулярів у тій осінній калюжі. Звуки музики й голоси гостей розчиняються в гудінні, що стрімко наростає…

І мене розбудив різкий звук мого телефону. Знову.

Він дзижчав у моїй голові, наче настирливий комар, від якого нікуди сховатися. Я різко розплющила очі, хапаючись руками за ковдру, важко й судорожно дихаючи. Навколо мене не було  ніяких мармурових колон і РАГСу. Тільки знайомі стіни моєї кімнати, м’яке ранкове світло і запах дощу з відчиненої кватирки.