Глава 13, в якій загадкам нема кінця

Легенда

– Діду, ви це бачили? – сиплим голосом пробурмотіла.

– Що, дитино?

Я задерла голову – старий сидів ніби нічого не сталося, бряжчав собі на лірі, посміхався у сиві бороду і вуса.

– Оце все… – Махнула вільною рукою у простір.

– То нічого, любонько, степовик гуляє, силу свою показує, хто потикнеться у степ без благословення, буде покараний.

– І часто у вас таке буває?

– То лиш одному духові відомо.

Ще кілька хвилин я сиділа як громом прибита, перетравлювала чергову зустріч з містичним проявом цього світу. Спочатку переміщення, потім попелюх, тепер от степовик. Що наступне? Русалки з мавками? Дракони?

– Ви казали щось про венатора. Ви знаєте Лютобора? 

– Багато знав я таких, як він. Зара вже мало по землі їх ходить.

– Чому? Вимерли, як динозаври? – пожартувала я, щоб хоч якось розрядити напругу.

Старий стенув плечима.

– Хтось помирає, хтось рождається, все тече рікою, світ змінюється.

– Діду, – я затамувала подих, а потім наважилася: – А чи чули ви, щоб хтось з іншого світу у цей потрапляв?

Старий поплямкав тонкими сухими губами, обмірковуючи моє безперечно дивне питання.

– Чи може гора стати пустелею, чи може море обернутися на ліс? Чи може нізвідки взятися щось? Чи має хтось таку силу?

– От останнє для мене дуже актуально.

– Жила колись на світі дівчина, така гожа, така мила, що люба ставала всякому, хто на неї гляне. А ще вміла була, що до рук не візьме, все горить, ладно спориться. За те заздростили їй, позаочі химородницею кликали.

– Дуже знайомо, – пробубоніла я.

– Ліпше за все вміла не хліб пекти, а вишивати, узори дивні на сорочках смужка за смужечкою витинати. Прознав про це удільний князь і зажадав собі дівчину у жони взяти, щоб тілько його очі милувалися вродою такою і тілько його сорочки та каптани вишивала. Та не був князь милий серцю її, видворила його з порога й наказала ніколи до неї не потикатися. Розгнівався князь і звелів дружинникам схопити непокірну, кинути до ями, аби там згнила краса її молода. Дружина князева вернулася ні з чим. Сусіди переповіли, що спалахнула заграва і зникла дівчина, забравши із собою найбільший скарб – свою вишиванку. Відтоді ніхто не бачив її, ані чув ймення її.

– І як же звали її? – майже не дихаючи, спитала.

– Забулося ймення у віках.

Я розчаровано видихнула.

– Смуток твій серце мені проймає. Не журися, дитино. Хоч і чужа ти тут, але земля ця твоя.

Боже, я від цих загадок скоро з глузду з’їду!

– Я так сподівалася хоч на якесь прояснення, а все стало ще заплутаніше! – не стримуючи відчай, смикнула рукою, роздираючи і без того ниюче зап’ястя. – Все, чого я хочу, просто повернутися додому! Хіба це так багато?

– Хто тебе чекає вдома? – зненацька поцікавився старий.

Я скривилася. Так, у дечому він має рацію. Мене там ніхто не чекає. Але там є гаряча вода, каналізація, нормальний одяг, інтернет і більш ніж столітні здобутки щодо жіночих прав. І будь-яка ситуація, в яку могла би потрапити я вдома, краща за ту, в якій я зараз.

– Вдома мені не стали би зв’язувати руки і вести на судилище за те, чого я не робила.

– Так вже й не робила? – підморгнув старий. – А чого ж ти тоді тут?

– Чорт!

Я би і міцніше вилаялася, але при дідові стрималася. Підловив, зараза.

– Не клич нечистого проти ночі.

– Щось не схоже, щоб ви дуже віруючий були, – уїдливо відізвалася.

– Віра – велика сила, схована в серці. Їй підвладне все.

– А я думала, що коханню підвладне все.

– А хто сказав, що це різні речі?

– Діду, – я готова була вибухнути, – може, у вас знайдеться проста відповідь для різноманітності?

– Чому ні? Ось. Знайдеш те, що шукаєш, там, де закінчиться твій шлях.

Я застогнала. Це просто знущання!

Над головою пролунало чергове кректання. Це він так сміється, старий дідько.

– Скажіть хоч, як земля ця називається? Який устрій в країні?

– Велике князівство Укранія і об’єднані землі від Холодного до Понтійського морів, – прогримів поруч голос.

Серце моє підскочило і вдарилося в ребра.

– Хіба можна так людей лякати?! – гаркнула у відповідь і витріщилася на постать, що виросла переді мною, тобто на чоботи і штани, зброю і плащ, і широченні плечі.

У майже цілковитій темряві не вдалося мені розгледіти вираз обличчя Лютобора і так само зрозуміти, в якому він настрої.

– Степан Сліпий, – вклонився венатор.

– Лютобор Половецький, – одказав старий.

– Отаман вечерю передав.

Я тільки помітила, що він тримає величезний полумисок, від якого йшов божественний аромат свіжої їжі. Мене занудило від голоду.

Лютобор поставив його поруч з дідом на віз.

– Дякую, хлопче.

Нічого собі “хлопче”!

– Клопоту не завдала? – кивнув він на мене.

– Та який клопіт? Славна дівка. Розважила старого, пісні послухала. Ходи сюди, вшануй Степана та розсупонь зашморг.

Як не дивно, але Лютобор послухався і звільнив моє багатостраждальне зап’ястя.

– Вельми вдячна, – буркнула я, потираючи уражене місце.

– Сідай, – похлопав старий біля себе, відкладаючи ліру.

Я видерлася на віз і плюхнулася п’ятою точкою у копичку сіна.

– Дякую, діду.  – Взяла запропонований кусень хліба і відправила до рота.

До чого ж тут смачний хліб! От що значить дика природа, не зіпсута забруднюючими виробництвами. А від шматочка смаженого на багатті м’яса я ледь не отримала смаковий оргазм. Звичні нам шашлики і поруч не валялися.

Страхітлива постать Лютобора темніла поруч, затуляючи собою цілий світ, що й так потонув у степовій ночі. Поволі згасли вогні чумацьких кострищ, затихли звуки й шерехи, і тільки цвіркуни заповзято грали на своїх скрипках, наповнюючи духмяне повітря такими рідними, неначе з далекого дитинства, співами.