Глава 12, в якій героїня пізнає всі “принади” чумацького буття

Біда молода

Наприкінці того ж дня на степному горизонті показався край обозу. Замикав його віз, який тягнули два воли. Попереду довжелезною вервицею волочився караван з таких самих возів, запряжених биками. На возах громадилися, очевидно, товари, покриті шкурами чи чимось на кшталт брезенту, я не розібрала. Було мені якось не до особливостей укомплектування возів, тому що ноги мої нили від довгої ходьби, зап’ястя страшенно боліли, а голову напекло літнє безжальне сонце.

За цілий день Лютобор лише раз зволив зробити зупинку, щоб напоїти і нагодувати коня. Мені перепав шматок хліба і кілька ковтків води. На той момент я вже всіма силами і фібрами душі ненавиділа жорстокого, немилосердного, не здатного до співчуття чоловіка. Вся моя витримка і здатність знаходити бодай якісь позитивні моменти звелася нанівець. Гаразд, я спробувала втекти, але ж будь-яка жінка на моєму місці вчинила би так само. Хіба ні? Не може ж бути, щоб вони всі покірно йшли на смерть. Як би не відрізнявся цей всесвіт від відомого мені, але тут жили українці, я відчувала, а ми, українці, ніколи не дозволяли себе покірно принижувати.

Лютобор взяв убік, щоб об’їхати караван, і мені прийшлося продиратися крізь високу траву, яка коневі була аж по брюхо. Поки ми дісталися голови валки, я вся була в реп’яхах і плювалася.

– Гей, отамане! – гукнув Лютобор, коли кінь порівнявся з рогами першої пари тварин.

Обоз не зупинився, бо воли і без того ледве тяглися. Чоловік, до якого було звернення, примружився, а тоді широко всміхнувся.

– Лютобор Половецький! Друже!

Вони потисли руки по лікті. О, яка радість.

– Яким вітром? Я гадав, ти поїдеш на південь. Що сі стало? – Він перевів погляд розумних очей на мене. – Вполював єдну? Цьогоріч, кажуть, їх і не видко було.

Вони говорили про мене так, ніби я була трофейним кабаном чи рідкісною твариною з Червоної книги, а не живою людиною.

– Селяни пана Обухова знайшли, наполохалися та на суд спровадили, – пояснив Лютобор.

– Чи є вина за нею?

– То не нам постановляти.

– Далебі, не на добро.

– Лихо геть усюди знайде.

Отаман стиснув губи, і чоловіки разом подивилися кудись назад. З незвичного я помітила декілька упряжок з червоними стрічками на рогах тварин. Що б це означало?

– Як то сталося? – спитав Лютобор.

– Як виїхали з моря, під Кизикерменом напали татари, п’ятеро наших полягло. Вдови лишилися.

– Вам не завадила би поміч.

– Вправна шабля завжди стане в пригоді чумакам. Але дівка…

Він виразно глипнув на мене.

– З нею не буде клопоту, Панасе.

Чумаки?

У мене відпала щелепа. Я прискіпливіше придивилася до отамана. Головного в ньому видавала хіба що шапка та жупан, оздоблений позументом, запилюжений і потертий, але явно не дешевий. Решті одягу не позаздрив би і звичайний бомж – що сорочка, що штани були сіро-чорні, ніби вимазані у смолі чи дьогтеві. Навіть з відстані кількох метрів від нього смерділо не лише волами, а ще бозна чим.

– Ми йдемо до Кобуда. Прошу. У мажі Степана Сліпого є місце.

– Вдячний, Панасе.

– Та нехай, – махнув отаман. – хто друга лишить у пригоді, той не варт і по світі ходити. Заким побалакали, вже й на ночівлю ставати треба. Гей-но! – гаркнув у бік каравану, смикнув віжжі і валка стала.

З возів позістрибували чоловіки, всі як один в брудному і закуреному одязі, дехто зі зброєю. Повели волів зі шляху і призвичаєним порядком облаштували прямо у полі криве коло з возів. Я нарахувала тридцять вісім возів. Затим розпрягли худобу і заходилися напувати і годувати. Для цього повели до струмка неподалік, що дзюрчав поміж віддаленої лісосмуги. Гадаю, це якась притока Данапріса. Потім загнали всередину кола з возів і стали їх чесати, натирати соломою і чистити роги. Заворожуюче видовище, особливо, коли стоїш сама ні жива ні мертва від втоми, а про твоє існування геть забули.

Зате час від часу я ловила на собі несхвальні погляди чумаків. А подекуди і розмови долітали:

– Жінка на шляху – поганий знак. Хтось помре чи загине.

І ці туди ж, роздратовано подумала я. Та якби не жінки, не було б і чоловіків з їхніми ідіотськими забобонами.

Чоловік жвавий і вусатий, що напевно міг би вважатися красунчиком, якби не просмолені штани і зверхній погляд, плюнув у мій бік і сипонув жменю дрібнесеньких камінців. Декілька підкотилися мені під ноги, дивні такі. Я нахилилася і підняла один, понюхала. Ладан? То вони вважають мене не просто загрозою, а кимось реально страшнішим?

Я би розреготалася, якби не була така втомлена. Натомість просто пирхнула. Це не залишилося непоміченим.

Той самий вусань, вирішивши, що він нейтралізував містичну загрозу, наблизився на відстань кроку до мене. Я випросталася. А треба розуміти, що не так вже й просто з прив’язаною до воза рукою зберігати гідність.

– Тобі тут не місце, відьмо! – просичав в обличчя, бризкаючи слиною.

Я витерлася. Мала просто таке величезне бажання вмазати йому поміж ніг, але стрималася.

– Гадаєш, я хочу тут бути? Звільни мене, і я піду своєю дорогою.

Була я така смілива тільки тому, що мій персональний конвойник, відтоді як прив’язав до одного з возів, зник десь у районі голови валки разом зі своїм дружком отаманом.

– Аби лиха наробила? Туди тобі дорога, куди й чорт не суне роги.

– Це ж куди? До раю? – мені стало смішно.

Така реакція розізлила чумака. Він зірвав із себе шапку, обличчя почервоніло, рот скривився, наче лимона ковтнув, замахнувся, щоб ударити.

– Ну давай! – під’юджувала я. – Такий хоробрий, що прив’язану жінку будеш бити, так? А як прокляну?

Не знаю, звідки у мене вирвалася остання фраза, неначе нечистий підбив. Чи мені просто захотілося його подражнити, чи (і що більше схоже на правду) відігратися хоч на комусь з представників так званої сильної статі. Задовбали мене звинувачувати в неіснуючих гріхах і поводитися, як зі злочинцем!