Глава 11, в якій спонтанне рішення призводить до очікуваних наслідків

Пором і батіг

– Як коня твого звуть? Часом не Плітка? – поцікавилася я, коли ми наблизилися до переправи. – Я б не здивувалася.

– Кликати коня рибою? – Лютобор щиро вразився.

– Я колись читала про одного… ем… богатиря, який так звав усіх своїх коней.

– Несповна розуму, – винес вердикт Лютобор, а ще зміряв мене черговим підозрілим поглядом. І яке ж цього разу слово його напружило? Богатир чи моє вміння читати?

Я подумала, що у них з Геральтом з Рівії є багато спільного, тільки принципи, очевидно, відрізняються. Той брав гроші після роботи, а цей – навіть не починав, якщо не заплатять. 

Треба розуміти, що всі мої висновки щодо Лютобора базувалися виключно на крихтах інформації і більше на здогадках, ще, мабуть, фантазії накладалися на цю сумнівну реальність. Наша психіка має таку властивість – заміщувати пробіли домислами. Прикро буде, якщо я нафантазувала йому неіснуючі чесноти. Для мене ж у першу чергу.

Поки я рефлексувала щодо чоловіка, у чиїй безмежній владі зараз перебувала, ми підійшли до пристані. Човнів тут було небагато порівняно з учорашнім днем, так само трохи менше людей. Обабіч розташувався пристрій, схожий на лебідку, від якого тягнувся товстий канат аж на той берег річки. До нього кріпився пором – кілька човнів, на які встановили зверху платформу. Виглядав не дуже надійним, на мій погляд.

Кілька подорожніх, хто з конями, а хто тільки з клунками, вже були напоготові і теж збиралися скористатися послугою з перевезення.

– Нам точно сюди? – невпевнено спитала я, коли Лютобор, кинувши монету перевізнику, ступив на хитку дерев’яну поверхню.

Річкова гладінь лише здалеку здавалася тихою і привітною. Зблизька, за кілька кроків від води, ставало видно, наскільки Данапріс сьогодні неспокійний.

Він прикрив шорами сумні кінські очі і, тихо нашіптуючи, повів тварину вперед.

Мені стукнуло в голову, що зараз – ідеальний момент, щоб дати драла. Лютобор зайнятий, а я в місцевому одязі цілком можу загубитися у натовпі. Я позадкувала, обережненько, озираючись, ховаючись за спинами народу в черзі, не зводячи очей з широкої спини Лютобора. Ще кілька кроків – і я вільна!

Розвернулася і кинулася бігти тим шляхом, яким ми сюди прийшли. Проминула центральну вулицю, хати із солом’яними стріхами, групку подорожніх на возах і помчала вгору пагорбом. Навіть неприємні відчуття у побитих ногах не зупиняли.

Світанкове сонце било в очі, свіже повітря наповнювало легені, а травичка, вкрита росою, мочила чоботи.

Летіла, не відчуваючи під собою ніг, неначе нарешті омріяна свобода повернулася. В голові пусто, спідниці закручуються навколо гомілок. Ох, відвикла я від жіночого одягу. Але ніщо не зупинить втечу, час якої настав.

Я не озиралася. Як виявилося – дарма.

Щось просвистіло у повітрі, розрізаючи простір довкруж, і довге болюче жало батога обвилося навколо моєї талії. Перехопило дихання і вибило дух з грудей. Роззявляючи рота, я бахнулася на землю, ковтаючи дорожній пил. Той забився одразу в ніс і рот, полетів в очі, права щока обдерлася об дрібні камінці. Згрупуватися не встигла і подряпала ще й долоні.

І яка ж скотина таке зі мною вчинила?

Мене розвернуло і гепнуло знову. 

– А! Бл… 

Боляче!

Потім знову. Хтось із витонченою жорстокістю знущався з мене, крутячи у повітрі туди-сюди моїм худим і малим тілом. Мабуть, це не так складно в умілих руках, але ж, трясця його матері, як БОЛЯЧЕ!

Я завила. І все припинилося.

Лежала носом у землю і боялася поворухнутися. Кров пульсувала у вухах і в обідраній шкірі,  а в очах стояли сльози. Повільно приходило усвідомлення причини, з якої я була покарана. Те, що це покарання – не сумнівалася жодної секунди. Але я нікому не подарую задоволення бачити мої сльози. Не буде цього ніколи!

Мене поволокли у зворотному напрямку. І за кілька метрів я впізнала чоботи.

Одним чітким ривком батога Лютобор поставив мене на ноги. Без жодного слова скрутив руки  і закинув собі на плече. Пручатися навіть не думала. Лише закусила губу, щоб стримати стогін. Цей варвар не дочекається проявів моєї слабкості. І вибачатися за свій вчинок теж не буду. 

Діставшись порома, Лютобор безпардонно кинув мене на платформу. Те, що я можу забитися, його вочевидь не хвилювало. Звісно, тепер мені не світить ніякого комфорту чи послаблення.

Щойно я приземлилася, пором відчалив.

Я зло виплюнула пил і покрутила головою. Волосся ще більше розтріпалося, напевно, я стала схожа на маленького злого їжака.

Крім мене, коня і самодура Лютобора, на поромі ще було з десяток людей і віз, наповнений різним крамом. Попри видиму стійкість плавучого острова, мене терзали смутні сумніви, що він здатен витримати таке навантаження. Човни підскакували на кожній хвилі, розхитуючи і без того ненадійну конструкцію.

Кінь біля мене нервував, поводив вухами і форкав, тупцяв копитами по настилу і мало не наступив мені на руки. Я відсунулася під ноги Лютобора. Той стояв, немов скеля посеред океану, нерухомий і нечуйний до страждань інших живих істот.

Як не дивно, на мене, зв’язану і притиснуту до чужих чоботів, ніхто не звертав уваги. Тож я виснувала, що для місцевих мешканців це було нормальним явищем. На жаль. І допомоги чекати немає звідки. А ще кинулося в очі порожнє коло, яке утворилося навколо нас із Лютобором. Чи його так добре знали, чи навпаки – відчували на рівні інтуїції, що від такого треба триматися подалі? Дурна слава, може? Ох, як мені бракувало хоч когось, хто заповнив би пробіли в моїх знаннях місцевих звичаїв.

Тим часом пором повільно просувався через річку, і я мала можливість помилуватися краєвидом, від якого захоплювало подих. І ніби у відповідь на мої мовчазні молитви, поважного вигляду чоловік, схожий на купця, розповідав своєму супутнику про особливості річкової природи. Не зовсім те, що я хотіла, але все одно було цікаво послухати.