Хмільний мед
Найпростіші речі починаєш цінувати тільки тоді, коли їх тебе позбавляють. Так і я вже вкотре за останні дні раділа елементарним проявам комфорту, як-от натуральна їжа (в житті такої смакоти не їла!), водні процедури, більш-менш пристойний одяг і взуття та можливість сходити в туалет. Правда, мало задоволення було в тому, щоб дзюрити у присутності чужого чоловіка, але природні потреби не скасуєш. Лютобор навідріз відмовився залишити мене наодинці. Чортів венатор! Боявся, що я втечу. Я би й втекла, якби знала куди. У цьому дивному без перебільшення містечку мені реально було не по собі, а після видовища полонених, на яких, безсумнівно, чекала страшна доля, я сто разів подумаю, перш ніж тут вештатися без супроводу.
Як би там не було, а присутність Лютобора гамувала страх. І хоча я припускала, що нічого доброго мені не світить на кінець нашої подорожі, попри логіку і доводи розуму з ним мені було спокійно. Його ж моя недоречна мужність дратувала. Авжеж, звик до іншого, до страху в очах жертви, до пошанування, а не зухвалості.
На столі журливо стояла самотня свічка, даючи мінімум світла, тільки для того, щоб не впилятися у стіни чи ослінчики. Я поволі попивала мед, тихо і вкотре вражаючись тому, що зі мною трапилося. Не так-то просто змиритися з тим, що ти в іншому часі, іншій реальності і долі твоїй не позаздриш. Тим не менш, якщо не брати до уваги мої нещасні ноги, не полишало відчуття, що я рибка, яку з акваріуму нарешті випустили на волю у природні умови.
Жовтаве полум’я танцювало на рисах Лютобора напроти, немовби висічених у камені, і надавало їм відтінку теплоти. Я милувалася. Він здавався несправжнім, наче персонаж комп’ютерної гри. Цікаво, які в нього скіли? Я всміхнулася. Напевно, меду випила забагато. Та нехай. Треба ж колись розслаблятися.
– Втіха твоя чудна мені, – мовив він, ковтнувши квасу.
– Ну дивися, – я почала загинати пальці, – я жива, це раз, сита, це два, маю дах над головою, три, і особистого охоронця, чотири.
Останнє зауваження викликало у нього чергову похмурість. А у мене поступово розв’язувався язик. Про те, що алкоголь і я – речі не дуже сумісні, якось вилетіло з голови.
– Розкажи мені, хто ти такий.
– Ходи спати.
– Ну будь ласка! Я нічого не знаю про тутешнє життя-буття. Хіба тобі важко, га?
Лютобор зітхнув. Певно, міркував, чи вирубити мене одним точним ударом, щоб не докучала, чи вчинити ласку і відповісти на кілька тупих, з його точки зору, питань.
– Якщо розповіси про венаторів, обіцяю – більше слова не скажу і піду спати.
Запала тиша. Тільки полум’я тихо потріскувало, спалюючи віск.
– Венатор – це мисливець.
– Вау! На кого? Відьом?
Я поклала підборіддя на переплетені пальці і мрійливо споглядала чоловіка, здатного прихлопнути мене однією лівою.
– Химородники, чаклуни, відьмаки, поганці, злодії, шахраї, таті, зрадники… Всі, хто проти віри християнської і князя.
– Ти сам на них полюєш чи… Чекай, дай вгадаю. Тобі платять. Так! – Я тицьнула в нього пальцем, задоволена, мов слон, хоча висновок і без того був очевидний. – Це твоя професія? Ем… На життя цим заробляєш?
– Все, годі.
Лютобор підвівся. Зібрав крихти зі столу і висипав під поріг. Хотіла поцікавитися навіщо, та час одкровень минув. Але ж я тільки увійшла у смак.
– Чого ти? Так гарно балакали.
– Я сказав – годі! – гримнув він так, що аж крокви затремтіли.
Я ковтнула. Не те, щоб перелякалася, радше, від несподіванки. Авжеж, характер не цукор. І як такого пом’якшити?
– Як скажеш, – я теж встала, розкрила долоні.
Приступила до нього, гамуючи тремтіння в тілі і раптовий напад тахікардії. Поклала руки на шкіряну безрукавку, грубу і тверду під моїми пальцями. Потягнулася навшпиньки і зосередила погляд на губах. Цікаво, промайнуло в туманній голові, які вони на смак? Від Лютобора пахло конем і потом, але позатим і вітром у полі, і степовими травами, і засмагою на обвітреній шкірі.
Він стояв стовпом і не рухався, видивлявся в мені щось, відоме лише йому одному. І коли я вже вирішила, що він мене поцілує, він заговорив:
– Волосся чорне, як вороння, очі зелені, мов смарагди, а вдача метка, як у чортиці… Килина, суча дочка, ти все знала!
Я відсахнулася. Раптово немов повіяло мороком. Вогник свічечки згас і впала темрява.
– Ти мене вб’єш? – прошепотіла, не в змозі стишити серцебиття.
Лютобор схопив мене за зап’ястя. В цілковитій темряві я злякано шарпнулася і ледь не бахнулася. Відчула, як мене тягнуть, а тоді кидають на лежанку.
– Як не припнеш язика, – пригрозив Лютобор.
Я почула, як щось торохтить і шелестить, бряцяє по дерев’яній підлозі, глухо стукає. Потім під голову, вірніше, під хутро Лютобор щось поклав. Воно заважало нормально лежати, але я й слова не зронила. Досить з мене на сьогодні перепадів його настрою.
За мить відчула поруч чоловікове тепло. Ми будемо спати разом?! Оце вже ні!
Я спробувала вилізти з-поміж стіни і тіла, але на мене впало щось важке. Помацавши, здогадалася, що це рука. Типу, лежи і не рипайся.
– У тебе руки, як гирі, аж дихати важко, – пробурчала.
– Або так, або зв’яжу.
– Так собі вибір, – зітхнула я.
– Спи, дивовице.
– Чому ти мене так називаєш?
У відповідь пролунало розмірене дихання.
От би й мені таке вміння – заплющив очі і вже спиш.
Попри відносне відчуття безпеки заснути одразу я не змогла. В голові хиталися п’яні думки, повсякчас повертаючись до слів Лютобора. До біса замало інформації. Крім того, його важелезне лапище тиснуло і заважало розслабитися. Я слухала скрипи навкруг, десь надворі рипнули двері, відчайдушно загавкав собака, за ним проревів віл чи корова, влягалися спати люди, попискували миші в підлозі. А потім мені привиділося, що у протилежному куті блимають очі. Маленькі два оченятка, схожі на поросячі, тільки з вогниками в зіницях.
#4397 в Фентезі
#8774 в Любовні романи
#287 в Історичний любовний роман
альтернативна історія, українська міфологія, потраплянка пригоди кохання
Відредаговано: 26.08.2022