Глава 10, в якій дещо стає зрозумілішим

Хмільний мед

 Найпростіші речі починаєш цінувати тільки тоді, коли їх тебе позбавляють. Так і я вже вкотре за останні дні раділа елементарним проявам комфорту, як-от натуральна їжа (в житті такої смакоти не їла!), водні процедури, більш-менш пристойний одяг і взуття та можливість сходити в туалет. Правда, мало задоволення було в тому, щоб дзюрити у присутності чужого чоловіка, але природні потреби не скасуєш. Лютобор навідріз відмовився залишити мене наодинці. Чортів венатор! Боявся, що я втечу. Я би й втекла, якби знала куди. У цьому дивному без перебільшення містечку мені реально було не по собі, а після видовища полонених, на яких, безсумнівно, чекала страшна доля, я сто разів подумаю, перш ніж тут вештатися без супроводу.

Як би там не було, а присутність Лютобора гамувала страх. І хоча я припускала, що нічого доброго мені не світить на кінець нашої подорожі, попри логіку і доводи розуму з ним мені було спокійно. Його ж моя недоречна мужність дратувала. Авжеж, звик до іншого, до страху в очах жертви, до пошанування, а не зухвалості.

На столі журливо стояла самотня свічка, даючи мінімум світла, тільки для того, щоб не впилятися у стіни чи ослінчики. Я поволі попивала мед, тихо і вкотре вражаючись тому, що зі мною трапилося. Не так-то просто змиритися з тим, що ти в іншому часі, іншій реальності і долі твоїй не позаздриш. Тим не менш, якщо не брати до уваги мої нещасні ноги, не полишало відчуття, що я рибка, яку з акваріуму нарешті випустили на волю у природні умови.

Жовтаве полум’я танцювало на рисах Лютобора напроти, немовби висічених у камені, і надавало їм відтінку теплоти. Я милувалася. Він здавався несправжнім, наче персонаж комп’ютерної гри. Цікаво, які в нього скіли? Я всміхнулася. Напевно, меду випила забагато. Та нехай. Треба ж колись розслаблятися.

– Втіха твоя чудна мені, – мовив він, ковтнувши квасу.

– Ну дивися, – я почала загинати пальці, – я жива, це раз, сита, це два, маю дах над головою, три, і особистого охоронця, чотири.

Останнє зауваження викликало у нього чергову похмурість. А у мене поступово розв’язувався язик. Про те, що алкоголь і я – речі не дуже сумісні, якось вилетіло з голови.

– Розкажи мені, хто ти такий.

– Ходи спати.

– Ну будь ласка! Я нічого не знаю про тутешнє життя-буття. Хіба тобі важко, га?

Лютобор зітхнув. Певно, міркував, чи вирубити мене одним точним ударом, щоб не докучала, чи вчинити ласку і відповісти на кілька тупих, з його точки зору, питань.

– Якщо розповіси про венаторів, обіцяю – більше слова не скажу і піду спати.

Запала тиша. Тільки полум’я тихо потріскувало, спалюючи віск.

– Венатор – це мисливець. 

– Вау! На кого? Відьом?

Я поклала підборіддя на переплетені пальці і мрійливо споглядала чоловіка, здатного прихлопнути мене однією лівою.

– Химородники, чаклуни, відьмаки, поганці, злодії, шахраї, таті, зрадники… Всі, хто проти віри християнської і князя.

– Ти сам на них полюєш чи… Чекай, дай вгадаю. Тобі платять. Так! – Я тицьнула в нього пальцем, задоволена, мов слон, хоча висновок і без того був очевидний. – Це твоя професія? Ем… На життя цим заробляєш?

– Все, годі. 

Лютобор підвівся. Зібрав крихти зі столу і висипав під поріг. Хотіла поцікавитися навіщо, та час одкровень минув. Але ж я тільки увійшла у смак.

– Чого ти? Так гарно балакали.

– Я сказав – годі! – гримнув він так, що аж крокви затремтіли.

Я ковтнула. Не те, щоб перелякалася, радше, від несподіванки. Авжеж, характер не цукор. І як такого пом’якшити? 

– Як скажеш, – я теж встала, розкрила долоні.

Приступила до нього, гамуючи тремтіння в тілі і раптовий напад тахікардії. Поклала руки на шкіряну безрукавку, грубу і тверду під моїми пальцями. Потягнулася навшпиньки і зосередила погляд на губах. Цікаво, промайнуло в туманній голові, які вони на смак? Від Лютобора пахло конем і потом, але позатим і вітром у полі, і степовими травами, і засмагою на обвітреній шкірі.

Він стояв стовпом і не рухався, видивлявся в мені щось, відоме лише йому одному. І коли я вже вирішила, що він мене поцілує, він заговорив:

– Волосся чорне, як вороння, очі зелені, мов смарагди, а вдача метка, як у чортиці… Килина, суча дочка, ти все знала!

Я відсахнулася. Раптово немов повіяло мороком. Вогник свічечки згас і впала темрява.

– Ти мене вб’єш? – прошепотіла, не в змозі стишити серцебиття.

Лютобор схопив мене за зап’ястя. В цілковитій темряві я злякано шарпнулася і ледь не бахнулася. Відчула, як мене тягнуть, а тоді кидають на лежанку.

– Як не припнеш язика, – пригрозив Лютобор.

Я почула, як щось торохтить і шелестить, бряцяє по дерев’яній підлозі, глухо стукає. Потім під голову, вірніше, під хутро Лютобор щось поклав. Воно заважало нормально лежати, але я й слова не зронила. Досить з мене на сьогодні перепадів його настрою.

За мить відчула поруч чоловікове тепло. Ми будемо спати разом?! Оце вже ні! 

Я спробувала вилізти з-поміж стіни і тіла, але на мене впало щось важке. Помацавши, здогадалася, що це рука. Типу, лежи і не рипайся. 

– У тебе руки, як гирі, аж дихати важко, – пробурчала.

– Або так, або зв’яжу.

– Так собі вибір, – зітхнула я.

– Спи, дивовице.

– Чому ти мене так називаєш?

У відповідь пролунало розмірене дихання.

От би й мені таке вміння – заплющив очі і вже спиш.

Попри відносне відчуття безпеки заснути одразу я не змогла. В голові хиталися п’яні думки, повсякчас повертаючись до слів Лютобора. До біса замало інформації. Крім того, його важелезне лапище тиснуло і заважало розслабитися. Я слухала скрипи навкруг, десь надворі рипнули двері, відчайдушно загавкав собака, за ним проревів віл чи корова, влягалися спати люди, попискували миші в підлозі. А потім мені привиділося, що у протилежному куті блимають очі. Маленькі два оченятка, схожі на поросячі, тільки з вогниками в зіницях.