Глава 9, в якій фантазії не збігаються з реальністю

Старий Перевізень

Як ви уявляєте стародавнє поселення? Село так-сяк можна уявити, воно не дуже відрізняється від того, що ми бачили на малюнках у школі, коли нам розповідали про тяжку долю закріпачених селян. Не знаю, чи у цьому світі селяни – кріпаки, а чи вільні люди, проте з новонадбаного досвіду можу сказати, що село майже таке саме, хіба що одяг простіший, знаряддя трохи примітивніші. А ось вже щось солідніше, на кшталт невеликого містечка, аж ніяк не збігалося з моїми уявленнями.

Старий Перевізень стояв на правому березі Данапріса, тобто Дніпра по-нашому, при впадінні у нього притоки Самарії. Після цього уточнення я вже не сумнівалася, в якій частині географії опинилася. Насправді ці назви були ледь не єдиним, за що я могла зачепитися, бо решта того, що відбувалося навколо мене, не збігалася з жодними уявленнями про середньовічну Україну. Можливо, якраз тому, що це і не була Україна?

Свою назву, як легко здогадатися, містечко отримало тому, що місцеві жителі з прадавніх часів займалися перевезеннями з одного берега Данапріса на інший, а ще тут перетиналися кілька торгових шляхів – Соляний і Муравський. Крім того, річка нижче за течією була своєрідним кордоном між двома державами. І як я зрозуміла з уривків жвавих розмов, що долітали до мене, всі зараз активно обговорювали напад Туркенської імперії на Кирим-Ханат, з яким межувала тутешня країна. Через це почастішали останнім часом набіги татар на прикордонні землі.

Ну ось, майже все, як вчили на уроках, тільки в дійсності.

Лютобор ішов попереду, ведучи коня на поводі, я пленталася поруч, замотана у плащ попри вечірню духоту. Ми вільно увійшли, не стояло ні брами, ні частоколу, ні вартових. У доволі велелюдному поселенні ніхто не звертав на нас увагу. Серед зустрічних було багато подорожніх різних національностей і культур. Я з подивом, намагаючись не витріщатися, розглядала все навкруг. Довгі різнокольорові хламиди і тюрбани, халати і тюбетейки, архалуки і ярмулки, жупани і оздоблені хутром шапки, свити і крислаті капелюхи, мантії і фетрові шляпи з перами мінилися і хвилювалися, як хвилі на морі, поміж залюднених вуличок. Усюди лунала іноземна мова, де-не-де проскакували знайомі слова. 

Ґрунтовий тракт, що плавно скочувався з пагорба у місто, всередині перетворювався на дерев’яний настил, яким було позначено основні вулички. Обабіч стояли будинки, рублені з дерева, мазанки з хмизу, обмазані з усіх боків глиною. В кожній щось відбувалося, кипіла робота чи торгівля. Біля багатьох були прибудовані навіси з кормушками, де стояли припнуті коні. Далі по вуличці розташувалися майстерні з виготовлення мідних котлів і скла, кузня і споруда для виробництва цегли. 

Справа шуміла ріка, в її води випиналися з берега численні помости і причали, де стояли різноманітні човни, назв яких я не знала.

Окремим елементом міської забудови виділялася на тлі цілком схожих поміж собою  центральна будівля. У висоту мала два поверхи і вежу поруч. Мабуть, там живе місцевий керівник, вирішила я.

Повз нас пройшло кілька людей, схожих мені на турків, за якими пленталися вервечкою з десяток брудних, до чорноти замурзаних чоловіків і жінок, з’єднаних між собою мотузкою. Позаду процесії чолов’яга з нагайкою гримав, щоб йшли швидше.

Мені раптом стало дурно. Спало на думку, що якщо я потраплю в гарем, це буде далеко не романтична пригода. І я, керуючись винятково інстинктом, присунулася і схопилася за руку Лютобора. Той вдав, що не помітив. Але якщо обирати між незрозумілою перспективою з примарним шансом і рабством, я обираю перше.

Я придушила відчуття жалю до полонених. По-перше, я сама не далеко від них відстала, а по-друге, все одно нічим не зможу допомогти.

Ми завернули на другу чи третю вуличку, подалі від галасливого центру, коли сонце вже схилялося на спочинок. Лютобор прив’язав коня під навісом, одразу прибіг босоногий хлопчина.

– Пане, – привітався. – Як завжди?

Лютобор кивнув і подався всередину будинку, згинаючись у три погибелі. Ну й одвірки тут!

У сінях було просторо. Вгорі над дверима висів хрест, забраний у підкову, а по кутках – різноманітні рослини, виплетені дивними фігурами. Відганяти нечистого духа, чи що?

Прямокутна основна кімната була доволі просторою. З усіх боків уздовж стін вкопані у землю сохи брали на себе основну вагу даху, а вгорі за відсутності стелі добре було видно сволок, ключини і солом’яну стріху. 

Древність невимовна.

Біля трьох стін стояли ослінчики, четверту займала піч і настил, де в мальовничому безладі лежали хутра і ковдри. З іншого боку я вгледіла щось схоже на покуття, проте під рушником стояв хрест з католицьким розп’яттям, а на рушнику, якщо придивитися, можна було помітити не традиційну вишивку, а символи, більше схожі на язичницькі.

Я була настільки втомлена і голодна, що насправді мені було байдуже до місцевих особливостей. Хотіла тільки впасти і обробити свої нещасні ноги. Затим сперлася на стіну, щоб не звалитися, бо сісти ніхто не запропонував.

За мить забіг той самий хлопчина, закинув сідельні сумки, щось узяв і побіг далі.

– Твій син? – мляво поцікавилася.

– Венаторам не дозволено мати дітей.

– Угу. Сумно. В тебе є горілка?

На обличчя Лютобора, і без того завжди насуплене, набігла тінь. Може, він не зрозумів?

– Водка, оковита, самогонка, спирт, вогняна вода... Блін, ну я не знаю... Я не буду пити. Натщесерце місцева бадяга не найкращий варіант. Хочу рани обробити.

Вперше за день я побачила щось схоже на усмішку в його холодних очах. От, до речі, йому би більше пасували карі очі, але ж ні, сіро-блакитні. Напевне, в його роду таки були скандинави.

– Псувати горілку замість води? Ще такого не чув.

– То почуй! – Мені заледве вистачило сил підвищити голос. – Може, тобі й байдуже, в якому вигляді мене доставити, але я не хочу померти від сепсису.

– ЧуднІ слова кажеш, дивовице.